Таємні стежки
Шрифт:
– Нікого.
– Тоді я піду, – і він шмигнув за двері.
Микита Родіонович залишився сам у темному коридорі, не знаючи, що зробити: зачинити двері чи залишити, як вони були, відчиненими.
В цей час з кімнати вийшла жінка із свічкою в руках:
– Заходьте, будь ласка, я сама зачиню.
Будинок мав дві невеликі кімнати. У другій кімнаті біля стола сидів чоловік. З появою Микити Родіоновича він підвівся:
– Товариш Ожогін?
– Так, Ожогін.
– Сідайте. Якщо курите – куріть. Я через хвилинку звільнюсь… Давай, Зіно, закінчимо, – звернувся він до жінки, яка зайшла до кімнати. – На
Тільки зараз Микита Родіонович помітив на столі портативну друкарську машинку.
Молода жінка – мабуть дружина «Грізного» – з гладко зачесаним назад світлим волоссям, сіла до столу, подивилась на аркуш паперу, закладений в машинку, і промовила:
– «… кожний, здатний тримати в руках зброю…»
– Так, пиши далі, – сказав «Грізний» і почав диктувати текст листівки.
Микита Родіонович утримався від куріння і став уважно розглядати «Грізного».
Ось він який, керівник радянських людей, що борються в підпіллі! Відверто кажучи, він чекав зустріти високу, дужу, широкоплечу людину, а «Грізний», мабуть, навіть нижчий за нього на зріст, з трохи посивілою головою. Темні довгасті очі спокійні і глибокі. Говорить грудним, м'яким голосом, не знижуючи і не підвищуючи його.
Коли закінчилось друкування листівки, Зіна накрила машинку чохлом і вийшла. «Грізний» витер сірник, спалив кілька аркушів копірки, загорнув попіл у клаптик газети і поклав біля лампи.
– Ну, я піду? – спитала жінка, повернувшись у кімнату.
– Іди, Зіно.
Жінка одягла на себе легеньке, зовсім не зимове, сіре пальто, пов'язала голову шаллю і, засунувши в рукав пачку листівок, вийшла.
«Грізний» навів порядок на столі, забрав з нього чистий папір і причинив двері в першу кімнату, яка виходила вікнами на вулицю. Потім сів навпроти Микити Родіоновича і спитав:
– Як по-вашому, Юргенс розумний розвідник?
Початок розмови був незвичайним.
– Здається мені, що розумний, – відповів Ожогін.
– То навіщо ж ви поводите себе так, наче вважаєте його за ідіота?
Ожогіну стало не по собі. Він одвик, щоб з ним розмовляли таким тоном.
– Ви, сподіваюсь, поясните свої слова?
«Грізний» відповів не одразу. Він ніби обмацував співбесідника очима. Микита Родіонович не витримав його погляду і похнюпився.
– Запам'ятайте раз і назавжди, – почав «Грізний: – поведінка будь-якого розвідника визначається завданням. Якщо розвіднику сказали: дивись і слухай, він повинен робити тільки це. Якщо перед ним стоїть завдання висадити в повітря ворожий об'єкт, він зобов'язаний всі сили віддати цій меті і не відволікатись іншими справами. Якщо розвіднику сказали добути «язика», – він повинен усі дії підпорядкувати цьому завданню. Зрозуміло?
Микита Родіонович кивнув головою. Він уже почав догадуватись, до чого зведеться розмова. Недарма він весь час намагався стримувати Андрія.
– Людина, яка не розуміє цієї простої істини, – продовжував «Грізний», – ніколи не зможе бути розвідником. Вона загубить і себе, і людей, і доручену їй справу. Ми не пошлемо розвідника-радиста знищувати есесівців, бо він тоді не зможе виконувати своє основне завдання. Ми не доручимо Ізволіну висаджувати в повітря електростанцію, бо йому визначене інше коло обов'язків. Ми не примусимо Тризну сидіти на одному місці і бути радистом-підпільником – цим займаються інші товариші…
Ожогін відповів, що їх завдання полягає в тому, щоб закріпитись у Юргенса, виявити ворожу агентуру, по можливості вивідувати задуми військової розвідки, збирати розвідувальні дані, які цікавлять партизанів і Велику землю.
– І все? – суворо спитав «Грізний».
– Так, усе.
– А чим ви займаєтесь?
Микита Родіонович промовчав, і «Грізний» продовжував:
– Як ви приховали від Юргенса, за яких обставин був поранений Грязнов?
– Пояснили, що це сталося в ніч нальоту російської авіації. Грязнов потрапив під кулю патруля, призначену для когось іншого. Поранення виявилось легким. Грязнов уже наступного дня почав ходити.
Але відповідь Ожогіна не задовольнила «Грізного»:
– Хто вас просив посилати Грязнова з Тризною на ліквідацію Роде? Заради чого Грязнов сів за руль арештантської машини? Добре, що куля попала йому в руку, а не в голову. Адже це просто випадок. А хто був у машині, Грязнов і Тризна знали? Може, там сиділи карні злочинці! Хоч ви й сказали мені, що не вважаєте Юргенса дурнем, але ваші вчинки спростовують це. Виявляється, він дурень, а ви розумні… Недалеко дивитесь, товаришу Ожогін, дуже недалеко! Час такий, що треба дивитись далі.
«Грізний» говорив спокійно, рівно, не підвищуючи голосу.
– Від імені партії я забороняю вам втручатись у бойову роботу. Зрозуміло?
– Так, – відповів Микита Родіонович.
Він почував усю правоту керівника підпілля.
– Ми знаємо вас, товаришу Ожогін, і вашого друга як справжніх комуністів, які виконують важливе завдання, а тому не допустимо, щоб ви займалися не тим, чим вам треба займатись. Ваша роль чітко визначена; ведіть її, звикайте до неї, не звертайте уваги, що іноді сверблять руки. Хочете допомогти порадою – будь ласка; виникне гостра необхідність зустрітися з товаришами з підпілля – будь ласка, але будьте обережні, не забувайте, що ви не в лісі, а в місті.
«Грізний» встав.
Ожогін теж підвівся, вважаючи, що розмова закінчена.
– Ви поспішаєте? – спитав «Грізний» і подивився на «ходики», що висіли на стіні.
Микита Родіонович також перевів погляд на годинник і сказав, що вільний час у нього є, до занять ще більше години.
– Коли так, то посидьте.
«Грізний» пройшовся по кімнаті, відчинив двері у другу, прислухався, потім зачинив і сів на своє місце.
– Там донька спить, – сказав він і посміхнувся.
– Велика?
– Ні, найщасливіший вік – три роки…
Багато питань можна було б задати «Грізному», людині, яка присвятила себе роботі, сповненій небезпеки і злигоднів. Хотілося дізнатися, як він живе, чого потребує, куди пішла його дружина.
– Вам скільки років? – раптом спитав «Грізний».
Ожогін, відповів.
– О, та ми з вами ровесники!.. Ну, а тепер давайте поговоримо про роботу радіостанції Леоніда Ізволіна. Ви вважаєте, що її тримати там не можна?
Микита Родіонович виклав свою точку зору. Він, як і раніше, вважає, що на стаціонарному положенні рація безумовно буде запеленгована і виявлена. І її не врятує навіть та обставина, що передачі на ній проводяться рідко. У гітлерівців вона, мабуть, давно на обліку. Ще два-три сеанси, і Леоніда схоплять.