Таємні стежки
Шрифт:
Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.
– Ситі? – спитав гестапівець з люб'язною посмішкою.
– По горло.
– Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?
Леонід ствердно хитнув головою.
– Своє і навіть ваше, – додав він.
– Ви оракул! – І гестапівець підняв догори вказівний палець.
Леонід посміхнувся.
– Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід'ємне право кожного арештованого. І позбавити,
– І не думаю, – відповів Леонід. – Вас цікавить майбутнє? Ви пана Роде, сподіваюсь, знали?
– Так, знав.
– От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.
– Не в вашому становищі говорити про це, – холодно промовив гестапівець. – Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція – майже вся Європа.
– А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти – ні замків, ні наручників, ні намордників…
– Ми відхилилися від теми, – спокійно сказав слідчий.
– Від якої? – здивовано спитав Леонід.
– Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?
Леонід посміхнувся:
– Не вийде.
– Що не вийде?
– Відносно знайомства.
Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.
– Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.
– Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.
– Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?
Ізволін ствердно хитнув головою.
– От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.
– Спробуємо. – В голосі Леоніда відчулась іронія.
– Це справжні прізвища чи вигадані?
– А як ви гадаєте?
– Я? Я гадаю, що це підпільні клички.
– Похвальна кмітливість.
– А хто такий «Грізний»?
– «Грізний»?
– Так-так.
– «Грізний», мабуть, людина і патріот.
– А звати його як?
– Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.
Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.
– Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.
Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.
– Ви дуже молодий і дуже запальний. Я не можу вас зрозуміти.
– І ніколи не зрозумієте. Є речі, недоступні вашому розумінню.
Слідчому почала набридати роль умовляючого, але він зробив ще одну спробу:
– Коли ж пан росіянин нарешті
– Це не радянські люди, – перебив його Леонід.
– Гм! Ви дуже самовпевнені. Я гадав…
Пролунав телефонний дзвінок. Слідчий підійшов до апарата і почав слухати.
– Так, є… Так-так…
Він поклав трубку на місце і, викликавши з коридора двох солдатів, поквапно залишив кімнату…
Начальник гестапо Гунке, високий, підкреслено прямий, ретельно виголений бігав по своєму кабінету. З того часу, як у стіни його установи потрапив Леонід Ізволін, Гунке не знаходив собі місця.
Слідчий Хлюстке, який першим допитував Ізволіна, стояв перед начальником, витягнувши руки по швах.
– Вам би тільки з громилами возитися! – шаленів Гунке. – Справжній злочинець здатний водити вас за ніс! Чортзна-що виходить! Взяли людину з кличками, зв'язками, паролями, рацією, вибухівкою, зброєю – і досі не знаємо, хто вона така! Ганьба! За таку роботу з нас шкуру здеруть! І правильно зроблять… Ну, а ви? – Він різко повернувся до другого слідчого. – Ви, здається, претендуєте на звання досвідченого детектива. Як у вас?
Другий слідчий розгублено розвів руками.
– Прізвище дізналися? – допитував Гунке. – Я вже не прошу більшого…
– Ні.
– А про що дізналися?
– Ні про що.
Гунке прикусив нижню губу і знову почав ходити по кабінету. Ліва щока його посмикувалась.
– Де ваш хвалений метод? Ви ляпали всім і всюди, що можете дуже швидко встановлювати з арештованими психологічний контакт. Де цей контакт?
– Я тільки почав з ним працювати, – виправдовувався гестапівець.
– І скільки вам треба часу, щоб дійти до кінця?
– Це на рідкість упертий арештований…
– Ви знаєте, що я вимагаю від вас, і повинні добитися цього! – Гунке грюкнув кулаком по столу. – Вам за це гроші платять! Будете душити, гризти чи палити, – мене це не стосується. Ви повинні розв'язати йому язика, інакше… інакше протягом двох діб ви обидва потрапите на передову! Ідіть!
… На цей раз допит тривав кілька годин. Побитого Ізволіна знову затягли в темну камеру. Крізь проблиски свідомості Леонід відчував, як йому кололи руку трохи вище ліктя і впорскували щось під шкіру. Опам'ятався він уже від холоду.
В ці години тяжкої самітності Леонід ясно уявив собі не тільки те, що його чекає, але й те, що він повинен робити. Все особисте, дрібне відійшло на задній план. Народилося почуття, яке перемагає і страх, і біль, і смерть.
Коли юнака знову повели на допит, до самого Гунке, обличчя його виражало спокій і впертість.
Цілісінькі дві години знущався над Леонідом оскаженілий до краю Гунке.
І знову напівживого юнака погнали в кам'яну могилу, де він повинен був чекати чергових тортурів.