Таємні стежки

Брянцев Георгий Михайлович

– Забирайтесь до бісової матері! А коли я дізнаюсь, що ви зустрічаєтесь з тим шмаркатим жебраком, я і з вас, і з нього сім шкур здеру!

Не чекаючи, поки перекладач доведе його думку до збентеженого поліцая, оскаженілий Гунке вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.

XXV

Ліс залляли талі води. Потемнілий від вогких, сірих обволікаючих туманів, напоєний досхочу земною вологою, він обважнів і чекав тепла. Хвилююча весна теплими вітрами ходила між берез і сосен, кленів і осик.

Заломін і Повелко йшли лісом, пробираючись до

цуркового заводу. Вода раз у раз перетинала шлях, і їм доводилось або обходити калюжі і струмки, або перестрибувати з пня на пень, з купини на купину. Повелко стрибав легко, а старому Заломіну явно не везло: ось уже втретє він оступився в холодну воду.

– Знову промок! – бурчав він, вибираючись на сухе місце. – Не розрахував.

Повелко сміявся:

– Не підходиш ти, бачу, в лісові жителі, а ще партизанити хотів!

– Нічого, навчуся! Ще молодий, – віджартовувався старий.

Ходити весняним лісом ставало все важче, і кожного разу, повернувшись на завод, Повелко й Заломін змушені були весь вечір сушити чоботи й онучі. Сьогодні води ще прибуло; вона закривала горбочки, стояла в низинах, під стовбурами дерев. Шлях був важкий. Кілометр, що відділяв завод від містка, який ремонтували Повелко й Заломін, забирав більше години ходи.

Нарешті показалася галявина. Біля самого її краю стояли три нових дерев'яних бараки з малесенькими підсліпуватими віконцями. Трохи далі – кособока рублена хатинка, двосхилий дощаний, почорнілий від часу дах якої заріс мохом, вкрився лишайником. Її віконця, засклені кусочками скла, дивилися непривітно. На галявині височіли величезні бунти будівельного і щоглового лісу, підготовленого до вивозки, лежали купи колод, підтоварника, обапола, рейок…

Це була територія цуркового заводу. Ні високих димарів, ні цехів, ні огорожі. Все виробництво – пилорама. Вона стояла на відкритому повітрі і приводилася в рух двома старенькими путиловськими тракторами. Трактори торохтіли з ранку до ночі: одночасно вищали циркулярні і дворучні пилки, стукали сокири.

Коли Повелко і Заломін вийшли на галявину, завод працював. Кілька чоловік згрібали цурки в купи і вантажили на підводи. Вранці їх повинні були відправити в місто.

Друзі попрямували до хатинки, відведеної їм для житла. З комина вився веселий димок. Не встигли Повелко й Заломін порівнятися з бараком, як їм назустріч вийшов директор заводу Сивко. Це було незвичайно: Сивко рідко бував на заводі і завжди опівдні, під час обіду.

– Повелко, – сказав сухо директор, – зайдеш до мене ввечері в сторожку.

Повелко кивнув головою на знак згоди і, не Чекаючи роз'яснень, пішов до хатинки.

– Чого це він? – поцікавився Заломін, коли вони найшли в хату і почали квапливо стягувати з ніг чоботи та розмотувати мокрі онучі.

– Нащось треба, – посміхнувся Повелко. – Без мене, брате, він ніякої справи розв'язати не може.

– Та ну?! – з робленим подивом перепитав старий. – А я гадав – сміття з його хати прибирати чи з кози торішні реп'яхи висмикувати.

Обидва розсміялися… Однак виклик директора зацікавив і навіть схвилював їх. Ось уже два тижні, як Попелію й Заломін працювали на заводі, але й досі до них зверталися лише з питаннями, що стосувалися виробництва.

Сивко прийняв їх на завод за паролем і сам визначив їм місце для житла. Він же видав документи, в яких зазначалося,

що вони є робітниками цуркового заводу акціонерного товариства і живуть на території підприємства. В хатинці друзям було зручно. Крім них, тут жила старенька куховарка, яка більшу частину дня проводила в клопотах по господарству. Повелко й Заломін спали на величезній печі, що займала майже половину кімнати. Вранці вони одержували наряд на роботу, яка звичайно зводилася до ремонту мостів на лісовій дорозі, що вела до міста. Наряди давав виконроб Хапов. Фактично він керував усім підприємством, бо Сивко заглядав на завод дуже рідко. Робітники майже не знали свого директора, зате Хапова недолюблювали і називали між собою «жилою», «продажною шкурою», «душогубом». Знали про зв'язок Хапова з німцями. Мабуть, він був не з лякливих: піхто із ставлеників окупантів не наважувався жити и лісі, а Хапов ось уже більше року перебував на заводі і часто відвідував лісосіки.

З Повелком і Заломіним виконроб майже не розмовляв і не робив їм зауважень. Два тижні друзі прожили мирно, спокійно.

Як тільки посутеніло, Повелко одягнувся і вийшов. Сторожка лісника містилася за шістсот метрів від заводу, на підвищеному місці. До неї вела добре протоптана стежка.

Сивко був у сторожці сам. Коли Повелко зайшов, він, так само, як і вдень, сухо сказав:

– Сідай.

Повелко сів і запитливо подивився на директора.

– Ти коли-небудь березовий сік пив? – спитав Сивко.

Повелко здивовано подивився на Сивка. Він не розумів, яке значення має, пив він сік чи ні.

– Так, пив, і не раз.

– А як добувається сік, знаєш?

Довелося сказати, що й цей секрет відомий змалку.

– Добре, – посміхаючись, сказав директор заводу і почастував Повелка німецькою сигаретою.

Закурили. Кілька секунд пройшло в мовчанні. Перервав його Сивко:

– Бачиш пляшки? – він показав пальцем на шість пляшок, що стояли на підлозі біля стіни. – Забери їх і завтра на світанку йди в ліс, зроби зарубки, стоки і підвісь пляшки. Але не це головне. Іти треба до джерела і потім по течії струмка кілометрів з чотири, поки не побачиш праворуч на узліссі старий дерев'яний хрест. Під ним похований лісник. Сядь біля хреста і чекай, поки до тебе підійде людина від командира партизанської бригади Кривов'яза.

Сивко назвав пароль, відгук, яким повинен Повелко відповісти, і докладно проінструктував, що і як сказати партизанові.

– Якщо він що-небудь передасть, добре запам'ятай. Потім розкажеш.

Ідучи від директора заводу, Повелко спитав:

– А як з Хаповим? Що він подумає?

– Добре, йди! Обміркуй, як краще виконати завдання, і менше турбуйся про те, що подумає Хапов. Та й, зрештою, не так важливо, що він подумає.

Повелко зв'язав пляшки вірьовочкою, повісив на плече і пішов.

Вранці Заломін ще спав, як Дмитро Повелко взяв свої пляшки і тихо вийшов з хати. Дійшовши до джерела, він пішов уздовж лісового струмка. Струмок не визнавав ні стежок, ні доріг і, вибираючи нахил грунту, іноді зовсім непомітний для очей, біг вперед з веселим дзюрчанням. Кілометрів через три він уже перетворився в невелику річку.

Повелко йшов не менше години, перш ніж побачив чорний, зроблений з двох товстих соснових брусків хрест, що самітно стояв на узліссі. Дмитро озирнувся – навколо жодної душі.