Таємні стежки
Шрифт:
– Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? – журився Тризна. – Доведеться, мабуть, віднести до діда.
Дід – батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик – жив недалеко від них у власному будиночку.
Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, – казав він, – тут і я богу душу віддам».
– Чи зможе він Володю доглянути? – із сумнівом похитав головою Грязнов.
– Дати ліки і погодувати зможе. Старик
Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.
– Який тебе вітер приніс? – міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.
– Справи привели.
Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.
«В Поліській області, – прочитав Андрій, – гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В'язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах – сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»
– Мерзотники! – перериваючи читання, прошепотів Грязнов. – А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?
– Звичайно. В мене ж зв'язок з Москвою.
– А про другий фронт що там, в ефірі, чути?
Шкіра на чолі в Леоніда зібралася в зморшки.
– Поки що нічого… Але ми як-небудь здолаємо Гітлера і без союзників, – додав він.
– Безумовно здолаємо. – Андрій вийняв текст телеграми і передав її Леоніду. – На сьогоднішній сеанс.
Ізволін швидко пробіг текст очима і, присівши до столика, почав зашифровувати.
Андрій оглянув погріб. Все було як і раніше: в нішах лежали вибухівка, боєприпаси, капсулі, запальний шнур; на стіні висіли гвинтівка, автомати. Тільки в кутку він помітив щось нове. Там стояли великі червоні прапори на довгих древках.
– Для чого це? – поцікавився Андрій, звертаючись до Тризни, який сидів поруч з ним.
Але відповіді не було. Гнат Несторович, спершись ліктями на коліна і поклавши голову на руки, здавалося, дрімав, його великі, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Може він думав про сина, який метався в гарячці, або про дружину, пригнічену нестатками і горем. «Зовсім погано», подумав Андрій і відвернувся.
В глибокій тиші чулося тільки постукування ключа передавача.
Леонід прийняв дві телеграми і передав одну.
– Все! – сказав він нарешті і зняв з голови навушники. – Тепер розшифруємо, що говорить Велика земля.
Гнат Несторович стрепенувся і обвів очима погріб.
– Давай закуримо, – запропонував він Андрію.
Грязнов вийняв пачку німецьких сигарет і подав їх Тризні. Той гидливо скривився і відсунув.
– Візьми кисет під подушкою! – розсміявся
Андрій встав, дістав кисет з самосадом і подав його Тризні. Той скрутив велику цигарку і зібрався запалити, як раптом пролунав радісний вигук Леоніда:
– Браття! Товариші!
Тризна і Грязнов насторожилися і запитливо подивилися на Ізволіна.
– Це ж свято! Справжнє торжество!
– Що таке? Читай! – різко сказав Гнат Несторович.
– Без відома «Грізного» розшифровую військову таємницю. Слухайте! «Грізному крапка На ваше подання нагороджені двокрапка орденом Червоного Прапора тире Тризна Гнат Несторович, орденами Червоної Зірки тире Повелко Дмитро Федорович і Заломін Єфрем Власович крапка Вільний крапка».
Гнат Несторович встав, випростався на весь зріст, зробив кілька кроків і відразу, схопившись за груди, ліг на тапчан, намагаючись стримати кашель.
Леонід і Андрій перелякались. Ізволін підбіг до друга і схилився над ним:
– Гнате… рідний…
– Почекай, Льоню… почекай… – Гнат Несторович говорив глухо, уривчасто.
Приступ був тяжкий, болісний. Безсонні ночі, напружена робота остаточно підірвали здоров'я Гната Несторовича.
Нарешті він підвівся і сів на ліжку, судорожно ковтнувши повітря. Леонід і Андрій сіли по боках. Гнат Несторович ледве перевів подих і обняв друзів:
– Ні, це ще не кінець! У такий день помирати не можна, мої хороші хлопці! Ми ще поборемось!
Він устав, пройшовся по погребу і вже своїм звичайним тоном спитав, що пишуть у другій телеграмі. Леонід відповів:
– Сьогодні о двадцять третій годині радянська авіація буде бомбити залізничний вузол.
XVIII
Лікар не дозволив Микиті Родіоновичу вставати з ліжка. Всі книги, які знайшлися на полицях шаф, були перечитані, але і це заняття надокучило. Останнім часом усе частіше виникали думки про брата.
На Велику землю надіслали дві радіограми, що пояснювали становище. Їх, звичайно, зрозуміли і вжили заходів. «Гостя» зустрінуть, як належить. Костянтин, мабуть, уже все знає і допоможе влаштувати посланцю Юргенса належну зустріч.
Микита Родіонович посміхнувся від думки про те, що Юргенс і на цей раз прорахувався. Так, багато чого Юргенс не знає.
Не знає він, що батько і мати Микити Родіоновича були чесними радянськими людьми і разом з двома синами до двадцять другого року жили тут, у цьому місті, а потім перебралися на Україну, де їх і застала війна. Старі загинули одночасно: машина, на якій вони евакуювалися з Харкова, потрапила під бомби.
Молодший брат Микити Родіоновича, Костянтин, після поранення на фронті потрапив у Ташкент. Останній лист від нього Микита Родіонович одержав перед самим вильотом у тил ворога, до партизанів. Костянтин повідомляв, що ліва рука його не згинається – пошкоджений ліктьовий суглоб, через це довелося залишитись у тилу і знову взятись за геологію.