Таємні стежки
Шрифт:
Покінчивши з їдою, слідчий запалив люльку і, затягнувшись, ліниво сказав:
– Я не розумію, що примусило вас голодувати…
– Ви питаєте про це вже вдруге, – тихо, ніби боячись витратити останні сили, заговорив в'язень, – і я вдруге відповідаю: вже шість років я сиджу в тюрмі…
– Але зараз же ви не в тюрмі? Табір і тюрма – не одне і те ж.
– За що? За що? Дайте мені відповідь! – Людина опустила бліді, тремтячі повіки.
– Гаразд, ми розберемось… Ви, здається, комуніст? – спитав наче випадково Фліт.
– Не
– Добре, ідіть. – І слідчий подзвонив.
На дзвінок увійшов конвоїр. Фліт надів окуляри в ромбоподібній роговій оправі, озброївся олівцем, викреслив у списку, що лежав перед ним, прізвище комуніста і. назвав конвоїру чергове прізвище, під номером дев'ятим:
– Росіянина Тимошенка!
Чекаючи на «дев'ятого», слідчий підняв з стільця своє важке тіло, розігнув спину, ступив кілька кроків по кімнаті і зупинився біля вікна.
Звідси було видно майже всю територію цегельного заводу, перетвореного американцями на концентраційний табір. Люди розташувалися під навісами, де раніше сушилася цегла й черепиця. Вони спали на широких, нашвидку збитих нарах, вкритих солом'яними матрацами. Навіси називалися тепер бараками, відокремлювались один від одного густими рядами колючого дроту, і кожен з них мав свій номер.
Фліт дивився у вікно доти, поки в полі зору не з'явилася фігура конвоїра, що супроводжував викликаного для розмови росіянина, потім повернувся на своє місце.
Росіянин був невисокий на зріст, худорлявий, з остриженою головою, з великими карими очима, років двадцяти семи – двадцяти восьми.
– Ви офіцер? – спитав Фліт російською мовою, якою непогано володів.
– Так.
– Капітан?
– Так.
– Артилерист?
– Цілком вірно.
– Командували дивізіоном гвардійських мінометів?
– Командував.
– Коли здалися в полон німцям?.. Сідайте… Чого ви стоїте?
Тимошенко посміхнувся і сів.
Він пояснив Фліту, що в полон не здавався, а що його, тричі пораненого, непритомного, підібрали на полі бою рік тому. Він почав розповідати, як це сталося.
– Добре, добре! – зробив нетерпеливий жест Фліт. – Це не так важливо… Я, власне кажучи, викликав вас для того, щоб об'явити…
– Лора, пора!
– Що пора? – насторожився Фліт. – Звідки ви знаєте, що я хочу сказати?
– Догадуюсь, – добродушно посміхнувся Тимошенко. – Ви хочете об'явити, що я вільний.
– Про це доведеться говорити, коли з'єднаємося з вашими військами і прибудуть ваші представники. Зараз ще рано… Я маю на увазі інше.
– А саме?
– Вам доведеться виїхати у Сполучені Штати.
– А для чого це? – спитав Тимошенко, і в його очах спалахнули іскорки гніву.
– Не гарячіться… Ви людина молода і ще не бачили світу. Я певний, що ви вперше потрапили за межі своєї країни, будучи військовополоненим.
– Правильно.
– Ви не бачили таких чудових міст, як Нью-Йорк, Чікаго, Вашінгтон. Ви не бачили океану, по якому
– Уявимо…
– І все це безплатно. Зовсім безплатно, на всьому готовому, на. повному пансіоні.
– Чудово.
– Ви зрозуміли мене?
– Зрозумів.
– Отже, згодні?
– Ні.
Фліт невдоволено скривився. Зовсім даремно він витратив кілька. хвилин. Він встав, пройшовся по кімнаті і, підсунувши стілець, сів навпроти в'язня.
– Сказати «ні» ніколи не пізно, – знову почав слідчий. – Ви стоїте перед ділемою: чекати в таборі своїх представників, які сюди, можливо, і не доберуться, а якщо й доберуться, то не дуже скоро, або стати зовсім вільним… через кілька днів.
– Віддаю перевагу першому.
– Даремно! Зовсім даремно! Ніхто не повірить тому, що ви потрапили в полон не за власним бажанням. Ви хочете повернутися героєм? Подумайте добре… Приймаючи нашу пропозицію, ви нічого не втрачаєте, абсолютно нічого. Ви можете змінити професію, можете продовжити військову освіту. Перед вами відкривається нове життя…
– Ех, ви! – Тимошенко встав і, різко штовхнувши ногою двері, вийшов.
За дверима стояв конвоїр.
Грязнова і Ризаматова помістили в шостому бараці. Оскільки вони виїхали з дому, не взявши навіть постільної білизни, комендант табору дозволив Грязнову під конвоєм з'їздити додому і привезти все необхідне.
Грязнов застав дома лише капітана Аллена. Останній був надзвичайно засмучений всім, що сталося.
На третій день перебування в таборі друзям оголосили, що вони потрапили сюди як військовополонені, на загальних підставах. Ніякі протести і звертання до табірної адміністрації не вплинули.
Що робити? Відкривати адміністрації табору і американському командуванню справжні причини свого перебування в Німеччині вони не мали права. Продовжувати версію, вигадану для майора Ніксона, не було ніякої рації, оскільки і він в неї, очевидно, не вірив.
Обурювало знущальне ставлення адміністрації табору до в'язнів.
– Падлюки! – всю ніч обурювався вразливий Андрій. – Як це можна допускати таке свавілля!
– Тихше, Андрію, – стримував його Алім. – Не псуй даремно нервів.
– Не можу… Завтра ж вчиню скандал!
Алім був зовні спокійний, але серце його стискалося від люті. Він згадав свої сподівання того ранку, коли вперше побачив американців. Зараз він сміявся над своєю наївністю і простотою. Юнак болісно переживав зникнення Ожогіна і ув'язнення Вагнера й Туго. Він так зріднився з старим архітектором, що не міг без болю уявити його у вогкій камері в'язниці.
На четверту добу серед в'язнів шостого бараку Грязнов ледве пізнав Іоахіма Густа, з яким колись випадково познайомився у місті. Іоахім помирав. Підірваний війною і неодноразовими пораненнями організм не витримав. Разом з Густом була арештована і його вісімнадцятирічна дочка Ганна.