Таємні стежки
Шрифт:
На подвір'ї ніхто не з'являвся. В куточку на сідалі півень буркотливо підштовхував курку, яка сіла на ночівлю. Сонце заходило, промені його ковзнули по бляшаній покрівлі акуратного будиночка. На східцях, біля входу в будинок, гралася кішка з кошенятами.
«Хто ж тут живе? – міркував Ожогін, слухаючи Саткинбая. – І чи дійсно це квартира Саткинбая?».
А Саткинбай, розважаючи гостя, докладно розповідав про своє перебування в Німеччині, про легке й сите життя без тривог і хвилювань, про те, як він старанно удосконалювався в російській і німецькій мовах, як гітлерівська
Микиту Родіоновича все це мало цікавило. Він сподівався почути про особу, яка керує Саткинбаєм і повинна керувати ним, Ожогіним.
Але Саткинбай навіть побіжно не згадав про жодного із своїх місцевих, знайомих, і Ожогін упевнився в своїй попередній думці, що Саткинбай обмежений функціями звичайного зв'язківця, а про справу з ним говоритиме хтось інший.
Час минав непомітно. Саткинбай подивився на годинник, вибачився і сказав Микиті Родіоновичу, що залишить його на кілька хвилин.
Господар зник у будинку і повернувся хвилин через десять. Розмова і чаювання відновилися.
– Хто цей шофер? – поцікавився Микита Родіонович.
– А що?
– Він мені показався дивним і дуже похмурим.
– Абдукарим завжди такий, і ви можете не дивуватись. Я з ним познайомився у прифронтовій смузі: він був у полоні в німців. Це ж його будинок. Він живе з старою матір'ю. І мене у себе влаштував. Він хороша людина, вміє мовчати, але от, здається, хоче зробити дурницю…
– Яку? – поцікавився Ожогін.
– Одружитися надумав. Наречена вже є. Я його відмовляю, але не допомагає. Мати на його боці: вона стара, і їй вигідно мати в домі молоду хазяйку…
За весь вечір Саткинбай так і не сказав нічого істотного.
– Власне, навіщо ви мене сюди запросили? – поцікавився Микита Родіонович.
– Так треба, – пояснив Саткинбай. – Я маю доручення показати вам цей будинок. Не виключено, що вам доведеться бувати тут не раз.
Нарешті розмова закінчилась. Саткинбай призначив день, місце і час для нової зустрічі і пояснив, як вона відбудеться. Певно, Ожогін знову мав провести час у товаристві Саткинбая з його нікчемним базіканням.
Абдукарим чекав Ожогіна в машині на вулиці. Над містом висіла легка курява, яка зливалася з темніючим небом.
«Добре, що хоч дізнався про другого мерзотника», подумав Микита Родіонович, скоса поглядаючи на шофера. Довізши Микиту Родіоновича до центрального парку,
Абдукарим зупинив машину і відкрив дверцята. Як і минулого разу, він не промовив жодного слова.
«Цей тип, – вирішив Ожогін, – мабуть, ще «краща» птиця, ніж Саткинбай. Добра виучка».
Майор Шарафов у розмові з Микитою Родіоновичем поцікавився лише одним:
– Ви не пам'ятаєте, чи не заходив хто-небудь на подвір'я під час вашого перебування у Саткинбая?
– Ні, – впевнено відповів Ожогін.
– А Саткинбай вас не залишав?
– Так, Саткинбай дійсно виходив.
– Епізод цей не випадковий, – сказав Шарафов, – і матиме свій дальший розвиток. Ви даремно недооцінюєте зустріч: вона нам дещо дала.
IV
Останнім
«Забив свою дурну голову цим одруженням!» обурювався Саткинбай.
Вже кілька разів він намагався переконати друга відмовитися від свого наміру. Поява в будинку сторонньої людини не влаштовувала Саткинбая. Він мимохідь бачив наречену Абдукарима і чув від інших, що це дівчина письменна, енергійна і владна.
Але умовляння друга на Абдукарима не впливали: здається, він твердо вишірив одружитись.
– Що ти шукаєш в одруженні? Щастя? – питав Саткинбай.
– У кожного своя доля, – відповів Абдукарим. Саткинбай мав підстави непокоїтись за майбутнє
Абдукарима: адже він втягнув його у справу, познайомив з своїм минулим. Абдукарим возив на машині не тільки його, а й людину, яка керувала ним, виконував деякі доручення останньої. Абдукариму відомі квартири, про які ніхто не повинен знати. Особа, яка керувала Саткинбаєм, двічі питала його, чи надійний Абдукарим, і в обох випадках Саткинбай ручався за друга, як за самого себе.
Сьогодні Саткинбай і Абдукарим мали зустріти Ожогіна.
По дорозі Саткинбай знову почав розмову про одруження. Він постарався дати зрозуміти другу, що його одруження може негативно відбитися на загальній справі. Цей аргумент, як останній і найпереконливіший, він залишав про запас.
Абдукарим мовчав, похмуро дивлячись на дорогу.
– Чого ти мовчиш?
Абдукарим нарешті заговорив, заговорив неясно, туманно – слова його можна було розуміти двояко. Саткинбай ледве вловив основну думку: з неї виходило, що головне для людини – її особисте життя.
Таке закінчення розмови зовсім не влаштовувало Саткинбая.
– Ти хороший шофер, але поганий друг! – сказав він з досадою. – Не хочеш слухати мене – пошкодуєш.
Ранок цього дня приніс Микиті Родіоновичу несподівану радість: він одержав довгожданий лист від Інокентія Степановича Кривов'яза, який чотири роки тому послав його та Андрія в довгу й небезпечну дорогу – в лігво ворога.
Інокентій Степанович працював, зараз секретарем міськкому партії в тому місті, де Микита Родіонович і Андрій зустрілися з Юргенсом.
Після вигнання гітлерівських загарбників з рідного міста партизани Кривов'яза приєдналися до Радянської Армії. Сам Кривов'яз дійшов до Праги. Потім був перекинутий на Далекий Схід, де пробув до капітуляції Японії; після демобілізації знову повернувся на партійну роботу.
Багато приємного й радісного повідомляв у листі Інокентій Степанович. Живий Денис Макарович Ізволін. Сину його, Леоніду, який загинув від рук гестапівців, поставили пам'ятник. Ігорьок вчиться у десятирічці, живе разом з Ізволіними. Інокентій Степанович не забув і про інших товаришів по підпільній роботі – Повелка, Заболотька. Кілька рядків приділив Сашурці: він завідує гаражем міськкому партії. Всі шлють сердечні вітання і чекають вісточок.