Таємні стежки
Шрифт:
«Мабуть, огляд доведеться відкласти до більш зручного випадку, – вирішив Микита Родіонович, – хоч майор квапить».
За дверима, в перукарні, почувся шум голосів. Потім шум посилився, залунали крики, лайка. Задзвеніло розбите скло, почалася метушня. Потім настала тиша. Микита Родіонович вловив кроки, які наближалися до дверей.
Цікавість настільки заволоділа Ожогіним, що він не втримався, встав з стільця і відчинив двері в перукарню.
Перед ним стояв невисокий на зріст ще молодий чоловік, у приношеному парусиновому костюмі.
– Ви Ожогін? –
– Так, – відповів Микита Родіонович, трохи розгубившись.
– Я капітан Кедров.
– Що тут трапилось?
– Нічого особливого, – відповів Кедров, замикаючи зсередини двері, що вели на вулицю. – Все дуже вдало і вчасно. Давайте приступимо до справи.
І хоч Микита Родіонович ще нічого не зрозумів і не знав, куди подівся Раджимі, але, пам'ятаючи вказівки Шарафова, разом з Кедровим почав оглядати квартиру.
Огляд перукарні зайняв усього кілька хвилин і нічого не дав. Перейшли у другу кімнату. В шухляді стола лежав чистий папір для письма, в шафі був тільки посуд. У матраці і під ним теж нічого не виявили.
Капітан Кедров зупинився посеред кімнати і, тихо посвистуючи, оглянув стелю, стіни.
– Так, так… – замислено промовив він і подивився на килим.
Стоптаний, місцями дуже витертий і порваний, він вкривав майже всю долівку кімнати.
Читаючи думки капітана, Микита Родіонович взяв килим за край і трохи підняв. Посипалась пилюка. Кедров зійшов з килима. Микита Родіонович трохи підняв другий край і показав на дерев'яні підйомні двері.
– От! – промовив капітан і почухав за вухом. Двері піддалися без особливих зусиль. Відкрився отвір у погреб.
Кедров вийняв кишеньковий ліхтарик і посвітив у отвір. Потім передав ліхтарик Ожогіну.
– Посвітіть мені, я спущуся, – сказав капітан і легко стрибнув униз.
Микита Родіонович світив, а Кедров старанно оглядав погреб. Нарешті він промовив:
– Щось знайшов… Ану, дайте світло ближче. – Він підійшов до отвору, тримаючи в руках невелику бляшану коробку з-під цукерок. – Що ж тут може бути?
Кришка коробки відкрилася легко. В коробці лежали фотоапарат «лейка», фотоматеріали і кілька котушок плівки, обгорнутих чорним світлонепроникним папером.
Кедров подав коробку Ожогіну, котушки сховав у кишеню і виліз із погреба.
– Це, здається, цікавить майора, – сказав Кедров. – Треба запам'ятати, як усе лежить, щоб не переплутати.
Микита Родіонович уже хотів опустити двері й покласти на місце килим, але капітан заперечливо похитав головою.
– Не треба, нехай все залишиться так, як є, – сказав він. Тільки зараз Ожогін помітив, що одна щока у Кедрова виголена, а друга – ні. – Чекайте мене і нікуди не виходьте. Я повернуся швидко, до приходу господаря. Замкніться і не хвилюйтесь.
Він вийшов на подвір'я, обережно відчинив хвіртку, просунув на вулицю голову і через секунду зник.
«Добре діло – «не хвилюйтесь!» – з досадою подумав Микита Родіонович. – А якщо господар зараз повернеться?»
Ніколи час не тягнувся так нестерпно довго, ніколи, здається,
«Треба забезпечити, на всякий випадок, найбільш підходящий варіант, щоб не бути захопленим зненацька, – думав він. – Проникнути в будинок через перукарню Раджимі не зможе – двері замкнені зсередини. Отже, він пройде через подвір'я в цю, жилу, кімнату. Треба позбавити Раджимі і такої можливості хоч би на деякий час, тобто, замкнути зсередини і другі двері». Поки господар буде стукати, Микита Родіонович встигне поставити все на місце. Подібні дії можна пояснити тим, що гість побоювався сторонніх і був наляканий раптовим зникненням господаря.
Але страх Микити Родіоновича виявився даремним: капітан Кедров був відсутнім не більше сорока хвилин.
Поклавши котушки на місце і уважно, не поспішаючи, перевіривши, чи потрапили ніжки стола й ліжка у видавлені ними заглиблення в килимі, Кедров пройшов у перукарню, відчинив двері на вулицю і сів на диван.
– Зачиніть свої двері, – кинув він, – сидіть і чекайте.
Знову настала тиша. Микита Родіонович викурив дві цигарки, а коли дійшов до третьої, почув за стінкою голос Раджимі:
– А ви й досі сидите тут? – спитав він капітана.
– Що ж мені, по-вашому, робити? Іти по місту з наполовину виголеною фізіономією? Пробачте, це не годиться… Давайте закінчувати.
– Як усе по-дурному вийшло! – промовив Раджимі. – Посидьте хвилинку, я переодягнуся.
Раджимі зайшов до кімнати, щільно причинивши за собою двері. Піджак його був забруднений, рукав відірваний.
– Як добре, що ви не залишили квартири! – вдячно прошепотів він. – І слава аллаху, що вас не втягли у цю історію.
Він почав швидко переодягатись.
– Що ж трапилось? – поцікавився Ожогін.
Раджимі вибухнув лайкою:
– Безглузда пригода! Зовсім безглузда. Я обслуговував клієнта, він і зараз чекає на мене. Заходять двоє п'яних і починають сперечатися, кому з них першому голитись. Суперечка перейшла в бійку. Я почав їх розбороняти. Тут, як на гріх, міліціонер, і нас трьох потягли в міліцію. Клієнта не взяли тому, що він був недоголений і в милі… – Раджимі подивився на годинник і похитав головою: – Все, що нам треба було зробити, зірвалося. Можете йти. Коли потрібно буде, я пришлю вам телеграму і запрошу на свій день народження… Який жаль! – бідкався він і наприкінці додав: – Між іншим, з вашим другом Алімом я бачився. Симпатичний хлопець… Ми про все домовились.
VI
Саткинбай вирішив ще раз відверто поговорити з Абдукаримом.
Весілля мало бути в найближчий час. Мати Абдукарима купувала продукти, солодощі, вино.
В будинку зробили перестановку. Ліжко Саткинбая перенесли в їдальню. Це обурило Саткинбая: він втратив можливість приймати в себе людей, слухати нічні радіопередачі.
Треба було, що б там не сталося, відговорити Абдукарима від одруження або, в крайньому випадку, хоч би відтягнути на деякий час весілля.