Таємні стежки
Шрифт:
– Про що ж ви думали раніше? – скипів Юргенс, але відразу стримав себе і вже спокійним повчальним тоном додав: – Не можна було діяти так необережно і довіряти свою долю і долю всієї справи якомусь пройдисвіту. Що, у вас у місті мало машин?
– Винен Саткинбай.
– Саткинбай дурень! – знову підвищивши тон, сказав Юргенс. – Але ж не він керує вами, а ви ним. Куди ж ви дивитесь!
Раджимі нервово смикав свою борідку. Виправдуватися він не хотів, та й чого виправдуватись, коли ясно, що допущена помилка. Він думав зараз про інше: як вийти з цього
– Перевірте Абдукарима, – подумавши, порадив Юргенс. – Доручіть йому… е… цю стару руїну, Ширмата. І відразу стане ясно – наша людина Абдукарим чи не наша.
Обличчя Раджимі стало зосередженим. Так, він сам до цього не додумався б.
– Мед вам в уста, дорогий друже, за добру пораду! – відказав він шанобливо.
Юргенс пом'якшав.
– Нехай візьметься за це Саткинбай, – попередив він, – самі не вплутуйтесь.
Саткинбай зловтішався, передбачаючи задоволення, яке він матиме від наступної розмови з Абдукаримом. Нехай він тепер спробує викрутитись, відмовчатись або відбутися порожніми словами! Не вдасться! Саткинбай діє не від свого імені, а від імені Раджимі. А Абдукарим боїться Раджимі, в цьому Саткинбай уже не раз переконувався.
Довго Саткинбай ламав голову над тим, як розрахуватись з Ширматом. Досвідчений провокатор, який пройшов гітлерівську виучку, він чудово розумів, що одна справа – дати доручення, і зовсім інша – виконати його. Не можна було не рахуватися з характером Абдукарима. На те, на що здатний він, Саткинбай, не здатний Абдукарим. Для Абдукарима треба все підготувати, створити необхідні умови. І Саткинбай поспішав виконати задуманий план.
Цієї ночі він ліг на подвір'ї, щоб прокинутися раніше і не проґавити виходу Абдукарима на роботу. Абдукарим звичайно йшов з дому о восьмій ранку. Однак, незважаючи на вжиті заходи, Саткинбай ледве не проспав. Прокинувшись, він побачив, що Абдукарим уже сидить під шовковицею і п'є чай.
Не можна було гаяти ні хвилини. Саткинбай миттю схопився, одягнувся, зайшов у дім і повернувся із згортком в руках.
– Я до тебе з дорученням, – сказав він, сідаючи навпроти Абдукарима. – І з серйозним.
– Що це за доручення? – спитав Абдукарим, не глянувши на друга.
– Ось, – і Саткинбай поклав перед ним на край столика згорток. На газетному папері проступали великі масні плями. – Відвези Ширмату і скажи, що надіслав Вахід Ахматов. Це давній його приятель.
Абдукарим насупився.
– Навіщо це? – понуро запитав він.
– Я тобі все розповім. – Саткинбай пильно глянув йому в очі. – Ширмат, старий шакал, любить «кази». Тут аж півкіло. – Саткинбай притиснув згорток рукою. – Так би мовити, ковбаса з начинкою… Ширмат – людина ненадійна, він може всіх нас занапастити. Так радить Раджимі. Зрозумів? Віддай сьогодні, і якнайскоріше. А то начинка може видихатись.
Очі Абдукарима зробилися круглими і більшими, ніж звичайно. Він відсунув від себе страшний згорток і встав.
– Навіщо ти мене вплутуєш у цю історію? – спитав Абдукарим.
Він і досі тримав піалу з недопитим чаєм, рука. Його тремтіла.
Саткинбай
– Що? Злякався?
– Я не повезу, – тихо сказав Абдукарим.
– Повезеш! – різко кинув Саткинбай. – Раджимі наказав.
– Не повезу! Вені сам. І взагалі, переїхав би ти жити в інше місце.
– Ах, он як? – Обличчя Саткинбая вкрилося плямами. – Я давно помітив, що ти вернеш ніс в інший бік. Пізно!
– Я нікому не думаю завдавати шкоди, – знову стиха промовив Абдукарим. – Але я прошу дати мені спокій. Коли б я хотів, я б давно повідомив про все куди слід. Проте я цього не зробив і не зроблю. Так і скажи Раджимі.
Гнів Саткинбая спав. Абдукарим – боягуз. Боягуз, який тремтить за свою шкуру. І боятися його нічого, на зраду він не здатний. Але все-таки Саткинбай сказав:
– Дивись! В разі чого – ти перший поплатишся, – і швидко, не обертаючись, вийшов з двору.
«Нехай вони ідуть своїм шляхом, а я – своїм, – міркував Абдукарим, підходячи до автобази. – Я їм не заважатиму, вони – мені. Так буде краще».
X
Прийшовши ввечері до Мейєровичів, Раджимі застав тільки Соню. Вона була бліда і відповіла на привітання гостя ледве вловимим кивком голови.
– Що з вами? – з удаваною тривогою в голосі спитав Раджимі.
Соня мовчала.
Раджимі наблизився до неї, взяв її руку і чемно поцілував.
Хазяйка зітхнула:
– Ви прийшли за грішми?
Раджимі нахилив голову.
– Господи! Що нам робити? – з відчаєм вигукнула Соня. – Я сьогодні сама збиралася йти до вас…
– З грішми? – спокійно запитав Раджимі, хоча, переступивши поріг, він уже зрозумів, що розраховувати на повернення грошей зараз нема чого.
Хазяйка безнадійно похитала головою.
– А чого ж? – поцікавився Раджимі.
– Знову за грішми, – ледве не простогнала Соня. – Я винна перед вами… Я дуже добре усвідомлюю, що ставлю вас у скрутне становище, але в мене немає іншого виходу… На вас уся надія…
Раджимі сів і уважно «подивився на хазяйку дому.
– Скільки потрібно? – помовчавши, запитав він.
– П'ятнадцять тисяч, – сказала вона і з надією подивилася на гостя.
– Які ще цінності у вас є? – спитав Раджимі.
– У нас більше нічого немає, а гроші потрібні чоловікові. Скоро має бути ревізія – він сам загине, а через нього й інші.
Усе остаточно прояснилося.
– Коли повинна бути ревізія? – запитав Раджимі.
– Наприкінці місяця.
– Часу ще багато, але надій мало, – тихо й співчутливо промовив Раджимі. – Я вам нічого не можу обіцяти. Спробую. Докладу всіх зусиль.
Хазяйка встала, підійшла до гостя, взяла його за руку:
– Благаю вас, врятуйте мене… і чоловіка! Я навіть не уявляю, що може статися. Адже…
– А тут і нема чого уявляти. – Раджимі встав і звільнив руку. – На речі треба дивитися розсудливо, – в тому ж тоні продовжував він. – Ви самі чудово розумієте, що нічого іншого не вигадаєш.