Таємні стежки
Шрифт:
– От і добре. Їдьте. Чекатиму телеграми.
XIII
Опівдні пасажирський поїзд зупинився біля маленької залізничної станції, що стояла серед голого степу. Залізничні будівлі, обрамлені живою огорожею з дерев і кущів, були ніби невеличким оазисом.
З різних вагонів поїзда вийшли дві пари: Юргенс і Раджимі та Мейєрович з дружиною.
Подружжя поспішило в тінь, що падала від великих карагачів. Юргенс, не бажаючи показуватись
– Розташовуйтесь тимчасово тут або в залі. Я за вами приїду, – сказав Раджимі, підходячи до Мейєровича.
… Першим помітив Ожогіна Юргенс. Микита Родіонович під'їхав на півторатонному грузовику, виліз із кабіни, озирнувся і заспішив до вокзалу. Побачивши Юргенса й Раджимі, він підійшов до них і тихо доповів:
– Все як слід. Квартири знайшов.
Юргенс закивав головою:
– Я вами цілком задоволений.
– Їдьмо, – запропонував Микита Родіонович, пустивши комплімент повз вуха. – В мене обмаль часу: я повинен обов'язково виїхати шестигодинним поїздом.
Попрямували до грузовика. Юргенс сів поруч з шофером, Ожогін і Раджимі залізли в кузов.
Сонце пекло немилосердно, і годинний шлях від станції до районного центра видався Юргенсу справжньою мукою. Ні трохи підняте лобове скло, ні швидкість руху машини – ніщо не пом'якшувало виснажливої спеки. Нагріте повітря змішувалось із запахом бензину.
Районний центр був невеликим новим посьолком з трьома рівними вулицями і зеленими рядами нових дерев.
Машина зупинилась біля білого будиночка. Вистрибнувши з кузова, Раджимі шепнув Юргенсу:
– Я зараз повернусь на станцію і привезу їх, а ви поки що займіться своїми справами.
Машина рушила далі, пересікла весь посьолок і під'їхала до глинобитного будинку з плоским дахом.
Кімнату Юргенсу дали маленьку, але чисту, заслану килимом, з вікном на захід. Оглянувши її, він висловив бажання побачити господаря.
– Тут хазяйка, – пояснив Микита Родіонович, – удова. В неї син і дві дочки – колгоспники, всі на збиранні бавовни. А з нею я можу вас познайомити, вона в саду.
Вийшли на подвір'я. Юргенс допитливо оглядав кожну річ. Навіть заглянув у діжку, що стояла під карагачем. Вода в ній була затхла, темна. Юргенс гидливо скривив губи.
Хазяйка йшла назустріч, несучи в пелені стиглі яблука.
Це була літня жінка, що погано володіла російською мовою. Вона привітно закивала головою і дала зрозуміти, що зараз приготує чай.
– В мене до вас прохання, – звернувся Юргенс до Ожогіна. – Чи можна дістати в посьолку пляшку хорошого вина, з етикеткою? Щось на зразок портвейну?
– Гадаю що можна.
– Попрошу вас, підіть купіть, а я тимчасом займуся туалетом.
Вийшовши від Юргенса, Микита Родіонович замислився.
Шарафов вважав, що в прикордонній зоні у Раджимі повинні бути старі спільники, люди, на допомогу яких Раджимі, мабуть, розраховував.
Саме їх і слід було обов'язково виявити. В розмові з майором Ожогін погодився з його точкою зору, але тепер Микиту Родіоновича не залишало почуття тривоги: Юргенс поводився дуже впевнено, він безперечно на щось сподівався.
Хвилин через десять Ожогін повернувся з пляшкою вина
– Ого! Швидко справились! А я ще не встиг і поголитись, – сказав Юргенс.
– Та магазин же через вуличку, зовсім близько.
Юргенс обережно відкупорив пляшку, вийняв з кишені штанів бумажник, дістав з нього маленьку ампулу і, відбивши кінчик, вилив вміст у пляшку. Потім, знову закривши пробкою, поставив пляшку на вікно.
Проробивши це, Юргенс швидко скинув з себе спідню сорочку, підперезався довгим полотняним рушником і, виходячи з кімнати, з посмішкою сказав:
– Тільки не здумайте самі пробувати вино. Це не для всіх… Я зараз…
Юргенс міг і не попереджати Ожогіна, що вино не для всіх. Микита Родіонович відразу зрозумів, що воно отруєне. Але кого ж Юргенс збирається частувати? Ворога чи друга? Та загинути ніхто не повинен. Якщо це ворог, його треба обов'язково передати слідчим органам живим.
План дій виник раптово. Переконавшись, що Юргенс захоплений своїм туалетом, Микита Родіонович побіг у магазин. Він повернувся через кілька хвилин. В його руці була ще одна пляшка з вином…
Юргенс зайшов до кімнати трохи згодом, енергійно розтираючи біцепси, груди, шию полотняним рушником, і, кинувши мимохідь погляд на вікно, де, як і раніше, стояла пляшка з вином, поцікавився, чи немає в Ожогіна до нього запитань.
– Я тому вас питаю, – уточнив Юргенс, – що не знаю, коли ми з вами зустрінемось. Адже я не сиджу на одному місці… Давайте вип'ємо цього зілля, – запропонував він і, сівши на килим біля стола, трохи підняв кришечку чайника й подивився всередину. – Як ви гадаєте, чай не з тієї води, що в діжці?
Микита Родіонович розсміявся.
Кожен налив собі в піалу запашного зеленого чаю… Юргенс подув у піалу і, відпивши кілька ковтків, заговорив:
– Коли у вас нема до мене запитань, то дещо хочу сказати я. Ви зрозуміли, що пас цікавить? Дотримуйтесь схеми, яку я накидав вам минулого разу. Ну, і, крім цього, не забувайте про людей. Інтерес до них повинен бути вашою повсякденною турботою. Шукайте і беріть на замітку всіх, хто якщо не тепер, то в недалекому майбутньому може бути для нас корисним. Ми знайдемо слушну нагоду для розмови з ними…