Таємні стежки
Шрифт:
– Чого ж так? – співчутливо запитав Убайдулла.
Раджимі знову зітхнув:
– Кінець.
Піймавши співчутливий погляд Убайдулли, Раджимі почав вигадувати історію:
– Я давно, як і ти, кинув стару справу, тримав перукарню, жив спокійно. Але знайшлася зла людина, яка знала мене раніше, і повідомила куди слід. Три дні тому мене викликали в міліцію і почали розпитувати. Спочатку обережно, натяками, але я зрозумів, до чого це приведе. Тієї ж ночі я втік з міста. Ховався, як міг, спав у чайхані, в степу і
Убайдулла поклав руку на плече Раджимі:
– Ти помиляєшся, Кіїк… Минулого, звичайно, не зітреш, як пилюку з каменя, але за нього тебе не покарають. Я теж носив контрабанду, теж робив погане. Та коли мене спитали, я все розповів, і мені простили. Тепер у мене легко на душі… Легко…
«Трухлява душа! – зі злістю подумав Раджимі. – його не повернеш назад. Краще піти…». Він стиснув голову руками.
Це розчулило Убайдуллу.
– Друже, – сказав він м'яко, – не муч себе. Я завжди робив так, як ти хотів, а тепер послухай мене.
Раджимі встав і попрямував до виходу.
– Якщо треба гроші, – квапливо мовив Убайдулла, – я дам, скільки зможу.
– Ні, грошей мені не треба. На зворотний шлях у мене є, а там – воля аллаха…
– Не занепадай духом. На рідній землі завжди краще, ніж там. – І Убайдулла багатозначно кивнув головою.
Раджимі подивився на двері, постояв з хвилину мовчки, наче обдумуючи своє рішення, потім твердо промовив:
– Нехай будуть слова твої щасливими!
Господар провів гостя до хвіртки і тепло попрощався з ним.
Якби Раджимі всі свої надії покладав лише на довгоногого Убайдуллу, він не рискнув би з'явитися в цих краях, не привіз би сюди Юргенса.
Раджимі попрямував у протилежний кінець кишлака, де жив Джаліл.
Джаліл був глухуватий на обидва вуха, сам ніколи не носив контрабанди, але завжди мав двох-трьох вірних людей, якими розпоряджався, як хотів. Раджимі його послугами не користувався, бо вважав Убайдуллу людиною більш надійною, але тепер міг і Джаліл стати в пригоді.
Джаліл збудив дружину і почав частувати пізнього гостя.
Їли мовчки, непомітно, спідлоба поглядаючи один на одного, думаючи кожний про своє. Раджимі вирішив відпочити, попоїсти і тільки тоді заговорити про справу. А Джаліл із ввічливості чекав, поки заговорить гість.
Коли нарешті Раджимі, добре попоївши і випивши п'ять піал чаю, сказав, чого він прийшов, Джаліл коротко відповів:
– Подумаю. Думати треба.
Скільки не намагався Раджимі викликати господаря на відвертішу розмову, той незмінно відповідав:
– Думати треба.
Раджимі так і не зміг добитися від Джаліла іншої відповіді.
Лігши на ватні ковдри, він почав чекати. Господар теж ліг і швидко заснув. У кімнаті стало тихо. Стомлений за день Раджимі задрімав, але незабаром прокинувся: здалося, що хтось ходить по кімнаті. Він подивився
– Іди швидше і зараз же повертайся.
Заговорила жінка, напевно, дружина господаря:
– Замкни двері і вартуй… Навіщо ліг в одній кімнаті з ним?..
Раджимі миттю зірвав з гвіздка халат, безшумно, наче ящірка, шмигнув у двері і крадькома поспішив геть з подвір'я.
Залишився один Бахрам-ходжа, але до нього – добрий десяток кілометрів. Встигнути б тільки до світанку! Раджимі йшов, з кожним кроком втрачаючи віру в успіх справи, і в його душі накипала злість.
– Піду звідси і більше не повернуся! – шепотів він крізь зуби. – Нехай буде проклятий той день, коли я погодився залишитись тут!
Певності в тому, що виручить Бахрам-ходжа, було мало, але Раджимі йшов до нього, йшов тому, що іншого виходу не було. Можливо, Бахрам-ходжа все-таки виручить. Він людина іншого ладу. Він усе життя був імамом[5], другом батька Раджимі, разом з ним ходив у Мекку. Бахрам-ходжа знає в горах усі стежки. Якщо Бахрам-ходжа і відмовить у допомозі, то ніколи не видасть.
На сході гасли зірки, блідло небо, коли Раджимі досягнув мети. В будинок Бахрам-ходжі він зайшов без побоювань, але й без надій.
Імам уже встав. Обличчя його, помережане глибокими зморшками, було схоже на горіхову шкаралупу; вузька, довга борода сягала до поясної хустки.
Але Бахрам-ходжа був ще бадьорий, ходив твердо, жартував, у голосі його і жестах відчувався душевний спокій.
– З очима тільки поганувато, – поскаржився він.
Це помітив і Раджимі. Очі імама сльозилися, він раз у раз витирав їх.
Згадав Бахрам-ходжа і свого друга – батька Раджимі.
Дім імама свідчив про достаток. Кімнати були застелені м'якими килимами, скрізь – пишні ковдри, подушки, у стінних нішах багато посуду.
Раджимі подумав, що служити аллаху не так уже й погано.
Починати розмову відразу про справу було незручно. Це не Убайдулла і не Джаліл, це імам – поважна людина, яка тричі ходила в Мекку. Він може й образитись. Треба було терпляче слухати господаря.
А старий перебирав минуле, називав давно забуті імена.
Сонце вже залило подвір'я яскравим світлом, коли сіли до їжі. Масло, каймак[6], цукор, кишмиш, коржі з білої муки, запашне бараняче м'ясо, виноград…
«Великий і милостивий аллах, і нема кінця його щедротам», згадав Раджимі і вперше за добу посміхнувся своїм думкам.
Про справу говорили після ситої їжі, попиваючи чай. Імам уважно вислухав гостя, але сам вести його через кордон не погодився.
– Підете самі, а дорогу покажу я, – сказав він.
Раджимі був радий і цьому: іншого вибору все одно не було.