Таємні стежки

Брянцев Георгий Михайлович

– Аліма? – перепитав Микита Родіонович..

– Так.

– До свого від'їзду у відрядження.

Микита Родіонович догадувався, до чого веде Юргенс: мабуть, хоче перевірити, чи знає він про зникнення Аліма.

– Ризаматов сидить на ГЕС безвиїзно? – продовжував цікавитись Юргенс.

– Майже. Тільки зрідка приїжджає у місто.

– До вас заходить?

– Так, не було випадку, щоб він не заглянув до мене хоч раз на місяць. Але зараз чомусь не поспішає. Мабуть, зайнятий. У мене була можливість побувати у нього, та от Раджимі

випередив. Але, якщо треба, я зможу вибрати час і з'їздити.

– Та ні… мабуть, не варто. Інша справа, коли він сам до вас приїде. Як ви гадаєте? – звернувся Юргенс до Раджимі.

– Вірно, – поквапно відповів той. – Спеціально їхати нема ніякої потреби.

– От що, – тим же спокійним тоном вів далі Юргенс. – Це стосується вас обох: треба припинити користування машиною Абдукарима. Це не зовсім зручно. І додому до нього ви не ходіть. Саткинбая там зараз немає, він у від'їзді… А до вас у мене прохання, – звернувся він до Ожогіна.

– Слухаю, – з готовністю відповів Микита Родіонович.

Юргенс присунув ближче до себе карту і схилив над нею голову.

– Цей пункт вам знайомий? – спитав він, показуючи олівцем.

Микита Родіонович глянув на карту:

– Знаю, це районний центр сусідньої республіки. Я в ньому бував кілька разів.

Юргенс відірвався від карти, відкинувся на спинку стільця і звів очі на Раджимі, який стояв біля стола.

– В яких справах ви туди їздили? – знову звернувся він до Ожогіна.

Микита Родіонович розповів, що два колгоспи, розташовані на території двох сусідніх республік, порушили питання про спільне будівництво гідроелектростанції на гірській річці. В завдання Ожогіна входило з'ясувати можливості будівництва ГЕС.

– А результати? – поцікавився Юргенс.

– Питання поки що розглядається, воно ще не вирішене.

Юргенс встав з-за стола і пройшовся по кімнаті, смикаючи свою коротку борідку.

Микита Родіонович помітив, що ні Юргенс, ні Раджимі, здається, не стурбовані провалом своїх спільників, а якщо й стурбовані, то старанно приховують це.

Юргенс, ходячи по кімнаті, викурив цигарку, потім знову сів навпроти Ожогіна, спершись грудьми на стіл.

– Я не вважаю за потрібне стирчати весь час саме тут, у цьому місті, – почав Юргенс. – Що ви скажете, коли я переберусь у той райцентр?

– Вам видніше, – знизав плечима Микита Родіонович.

– Але я хочу порадитися з вами, – твердо сказав Юргенс.

Микита Родіонович замислився. Він не сподівався, що Юргенс звернеться до нього за порадою.

– Що я можу сказати… – відповів він. – Знайти там квартиру неважко, але…

– Що «але»? – перебив Юргенс.

– Частина цього району є прикордонною зоною.

– Це мені відомо, тому я вас і питаю… Я гадаю, що все залежатиме від того, з якими документами я там з'явлюся.

– Авжеж, – погодився Ожогін. – Мабуть, це головне.

– А документи нам добудете ви. – І Юргенс поклав свою руку на руку Микити Родіоновича.

– Я?

– Еге

ж, ви. Припустімо, що для остаточного вирішення питання про будівництво ГЕС знову треба уточнити деякі деталі на місці і туди послали кількох спеціалістів. Це реально?

– Цілком.

– Так ось, на вас покладається обов'язок дістати мені чотири бланки командировочних посвідчень без зазначення прізвищ, але з підписами і печатками.

– Чотири? – перепитав Ожогін.

– Так, чотири, – підтвердив Юргенс.

Він пояснив, чому чотири. З ним поїде Раджимі, і кожному з них треба буде по два бланки. Чим це викликано, Юргенс розповість Ожогіну пізніше.

– А на який строк? – поцікавився Микита Родіонович.

– Ну, діб на двадцять-двадцять п'ять. Далі буде видно, – відповів Юргенс. – Ви зможете це зробити?

Ожогін сказав, що спробує.

– Це половина завдання, – продовжував Юргенс. – Друга його половина полягає в тому, щоб ви раніш виїхали туди самі, знайшли дві квартири, дали телеграму і зустріли нас.

Микита Родіонович замислився.

– Друга половина завдання важча, – відповів він. – Підстав для виїзду в мене немає.

– Треба знайти, – твердо сказав Юргенс.

– Важко.

– Без труднощів нічого не буває, і не мені вам говорити про це. Спробуйте довести дирекції, що так необхідно.

Юргенс нахмурився, обличчя його стало сердитим.

– Є один варіант, – подумавши, сказав Микита Родіонович. – Виїхати за власним бажанням, і не виїхати, а вилетіти, попросивши відпустку в сімейних справах на три-чотири дні.

– Я був упевнений, що ви знайдете вихід, – сказав Юргенс підкреслено офіціально.

– Коли потрібно мені вилетіти? – запитав Микита Родіонович.

– Чим швидше, тим краще. Бажано – завтра.

– Коли так, то прошу відпустити мене. – І Ожогін подивився на годинник. – Можливо, я ще встигну застати на роботі кого-небудь з начальства.

– Я вас чекатиму тут до першої години ночі, – попередив Юргенс. – Повертайтесь, але… з позитивними наслідками.

… Повернувшись через кілька. годин назад, Микита Родіонович застав Юргенса за дивним заняттям: він сидів за столом у кімнаті Раджимі біля закріплених маленьких тисків і працював над борідкою великого ключа. Перед ним на столі були розкидані напилки, кусачки, плоскогубці, кілька ключів різної конструкції.

Прихід Ожогіна не збентежив Юргенса. Запросивши гостя сідати, він продовжував працювати, і так старанно, що на лобі у нього виступили краплі поту.

– Ви й ключі вмієте робити? – спитав Ожогін.

– Це один із багатьох додатків до моїх складних обов'язків, – посміхнувся Юргенс. – Чим порадуєте?

Микита Родіонович розповів, що все склалося вдало: чотири бланки командировочних посвідчень добуто. О п'ятій годині ранку він вилітає.

Ожогін не чекав, що Юргенс прийме це так спокійно: він навіть не припинив свою роботу і обмежився короткою відповіддю: