Таємні стежки

Брянцев Георгий Михайлович

– А машину ти водиш добре! – сказав Саткинбай. – Дай і я закурю.

Абдукарим хотів чиркнути сірником, як раптом на його голову щось звалилось, перед очима спалахнули вогні, які поволі згасали…

Саткинбай нагнувся над тілом і прислухався: дихання не чути. Потім вийшов з машини, витяг Абдукарима, легко підняв на руки і поніс. На краю обриву поклав його на землю, помацав кишені і вийняв коробку цигарок та пачку грошей – денну виручку. Все це він переклав у свою кишеню, а тіло зіпхнув униз.

– Отак буде краще, –

спокійно промовив він і пішов до машини.

Микита Родіонович дав Шарафову щойно одержану перед виходом із дому телеграму від Ризаматова. Майор прочитав:

«Інститут терміново викликає здавання іспитів Москву. Як бути?»

Шарафов замислився. Брови його зійшлися на переніссі

– Так, ми не врахували наближення осені, – з прикрістю сказав він. – Ви, здається, попереджали мене, що Ризаматов вступає в інститут…

– Місяців два тому.

Майор потарабанив пальцями по столу.

– Що ж, затримувати не будемо, – сказав він, повертаючи Ожогіну телеграму. – Хай їде. – І, помітивши здивування на обличчі Микити Родіоновича, додав – Телеграма підказала мені цікаву думку. Я гадаю, що від'їзд Ризаматова треба навіть прискорити. Нехай сяде в поїзд не завтра, а сьогодні вночі.

… Через два дні, о дев'ятій годині вечора, Юргенс надів окуляри і вийшов на звичайну прогулянку.

Як і завжди, він, не поспішаючи, попрямував до центра міста. Він намагався триматися весь час у затінку, уникав освітлених місць і, хоч усвідомлював, що така обережність зайва, все-таки, за звичкою, не нехтував нею. Зайшовши в сквер, уповільнив кроки і сів на лаву біля густої зеленої огорожі літнього ресторану. Оркестр виконував попурі з якоїсь оперети. За сусіднім столиком двоє голосно розмовляли.

– Та ти толком розкажи, – просив один, – кого вбили?

– Не вбили, а хотіли вбити шофера нашої бази.

– Як же це сталося?

– Машина з бази пішла вранці, а вночі на пустирі помітили людину. Підібрали. Виявився шофер двадцять шостої машини. Голова розбита, ледве дихає… Викликали швидку допомогу і відправили в лікарню.

Оркестр заграв марш і заглушив голоси.

Юргенс всіляко напружував слух, але тепер нічого розібрати не міг.

Незважаючи на всю свою витримку, він не зміг стримати дрібного неприємного тремтіння ніг. Очевидно, Абдукарим живий. Треба було негайно вживати заходів, і Юргенс поспішив додому.

Не встиг він переступити поріг, як назустріч підвівся Раджимі.

– Я маю погану звістку, – сказав він.

– Так… – не то спитав, не то підтвердив Юргенс.

– Зник Алім Ризаматов.

Удар був несподіваним. Юргенс як стояв, так і застиг в напруженій позі, але на його обличчі нічого не можна було помітити.

– Як зник?

Раджимі підняв плечі, розвів руками:

– його сусідка по квартирі розповіла мені, що позавчора підійшла невідома машина. Алім відпочивав після обіду. До кімнати зайшли двоє, повернулися

з Ризаматовим, посадили його і повезли.

– Що це? Провал? – глухо промовив Юргенс і став швидко ходити по кімнаті. – Негайно йдіть на квартиру Саткинбая і попередьте його, щоб він сховався: Абдукарим живий. Я чув це на власні вуха. Біжіть швидше!

Раджимі остовпів.

– Не гайтесь, біжіть! – грубо крикнув Юргенс.

Раджимі метнувся до дверей.

Минула година.

«Цок-цок… Цок-цок…» – монотонно вицокував маятник годинника.

Юргенс ходив, сідав на качалку, знову вставав, курив, намагаючись заспокоїти збуджені нерви.

Бліда й нерівна смужка місячного сяйва падала на розстелений на долівці килим.

«Цок-цок… Цок-цок… Цок-цок…»

Юргенс швидко підійшов до годинника і зупинив маятник: він починав впливати йому на нерви.

Рипнули двері, хтось тихо ввійшов, і в напівтемній кімнаті застигла невиразна постать людини. Це був Раджимі.

Він зайшов, сперся на одвірок і важко перевів подих. Юргенс чекав, нетерпляче постукуючи ногою.

– Нове лихо! Саткинбая учора вдосвіта арештували.

– Як це трапилося? – глухо запитав Юргенс.

Раджимі мовчав. З таким же запитанням і він міг звернутися до Юргенса.

Хто міг сподіватися, що все так вийде! Треба було згортати широко задумані плани. Знімалося з порядку денного так і не розв'язане питання про одержання даних щодо стратегічної сировини республіки. Не могло бути й мови про використання будинку тітки Раджимі під нелегальну радіостанцію.

Обстановка вимагала прискорити викрадення документів Мейєровичем.

Прийнятий раніше варіант втечі самого Мейєровича тепер уже не підходив: залишати його дружину – означало рискувати справою. Повинен був зникнути і Раджимі.

На думку Юргенса, провал Саткинбая не означав неминучої загрози Справі: Саткинбай вмів тримати язик за зубами, знав, як поводитися. Вся історія могла пройти як карний злочин, а це вже не так страшно. Значно більшу тривогу викликало зникнення Ризаматова. Як міг він провалитися? Адже Раджимі зустрічався з ним лише один раз!

Усі думки Юргенса були спрямовані зараз до однієї мети: зберегти Раджимі й Ожогіна, одержати в свої руки документацію на машину нової конструкції і втекти за кордон.

XII

В кімнаті Раджимі, як і звичайно, тьмяно горіла електролампочка.

– От ми й знову зустрілися! – бадьоро заговорив Юргенс і потиснув руку Ожогіну. – Які новини?

Микита Родіонович знизав плечима:

– Все йде по-старому. Працюю над завданням, яке ви передо мною поставили минулого разу. Я багато думав і дещо навіть зробив.

Раджимі розіслав на столі карту Середньої Азії.

– Це добре, – сказав Юргенс. – А свого друга Ризаматова ви давно бачили?