Таємні стежки

Брянцев Георгий Михайлович

Гроші я дав Соні на місяць. Вона їх повернула своєчасно. Взяла цінності, а через тиждень прийшла знову, їй потрібно було ще двадцять п'ять тисяч. Я допоміг удруге. Вийшло так, що гроші я мав принести на квартиру сам. Я приніс і там познайомився з її чоловіком – Марком Аркадійовичем Мейєровичем. І що б ви думали, ким він виявився?

Заволоко знизав плечима.

– Він виявився, – поважно і спроквола сказав Раджимі, – комерційним директором того самого заводу…

– Який нам потрібен? –

перебив Заволоко.

– Цілком вірно, – підтвердив Раджимі.

Казімір Станіславович енергійно підвівся з качалки і відштовхнув її ногою.

– То це ж напрочуд вдало! – сказав він.

– Я теж так подумав, – ствердив Раджимі, улесливо посміхнувшись, – а тому й повідомив, що мета може бути досягнута.

Заволоко заходив по кімнаті.

– Ну, і що за один цей… як ви його назвали?.. – Заволоко нетерпляче поляскав пальцями.

– Мейєрович, – підказав Раджимі.

– Так, так… Що він являє собою?

Не поспішаючи, Раджимі поважно і спокійно розповів, що в минулому Мейєрович був агентом зінгерівської фірми, бував за кордоном у різних країнах. Зі встановленням радянської влади працює в господарських організаціях, а з деякого часу став комерційним директором машинобудівного заводу.

– А його погляди? – поцікавився Казімір Станіславович.

– Він безпартійний. Ніколи ні в якій партії не був. Ділок, програє величезну кількість грошей в карти і, звичайно, не з своєї зарплати.

– Якого віку? – спитав Заволоко.

– Точно не скажу, але, в усякому разі, молодший від мене і трохи старший за вас.

– На який строк ви позичили гроші?

– На два місяці.

– Коли строк закінчується?

– Два дні, як закінчився.

– А ви певні, що гроші потрібні саме йому, а не дружині?

Раджимі приклав руку до серця і схилив голову.

– Твердо впевнений, – сказав він. – А днями і ви переконаєтесь.

– Коли його дружина обіцяла принести гроші?

– За грішми я повинен піти сам, – пояснив Раджимі. – Я не хочу, щоб вона сюди приходила.

– Не бачу необхідності зволікати справу, – зауважив Казімір Станіславович. – Ви з ним говорили про документи?

– Я чекав вашого приїзду. Треба було порадитись…

Гість встав і подивився на Раджимі зверху вниз.

Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…

– Якщо ви певні, що грошей у них немає, – повагом, з притиском заговорив Казімір Станіславович, – не відкладайте розмови і беріть за горло. Церемонитись нічого.

– Я й не думаю, – відповів з посмішкою Раджимі, – але хочу спершу дізнатися, навіщо їм потрібні гроші.

– Розумна думка, ділова думка, – схвалив Заволоко. – Спробуйте дізнатись… А тепер скажіть, як мені

побачитись з Ожогіним.

– Коли ви хотіли б?

– Завтра.

Раджимі на кілька хвилин замислився, пригладив рукою свою коротеньку борідку, наморщив лоб. Він вважав, що першу зустріч можна влаштувати поза квартирою.

– Ви маєте намір довго з ним розмовляти?

– Ні, – відповів Казімір Станіславович. – П'ять, максимум десять хвилин.

– Чудово. Тоді зробимо так. Ви пам'ятаєте будинок телеграфу? Я вам показував.

– Пам'ятаю.

Казімір Станіславович Заволоко вже непогано орієнтувався в місті.

– Без п'яти вісім ви підійдете до телеграфу. Побачите машину Абдукарима. Сідайте в неї. Рівно о восьмій в машину сяде Ожогін.

– А Абдукарим? – звів брови Заволоко.

– Абдукарим у цей час буде зі мною в чайхані. Я його затримаю хвилин на п'ятнадцять-двадцять.

– Можна й так, – погодився Казімір Станіславович. – Не забудьте тільки повісити на машину номер, відомий Ожогіну.

… На другий день Микита Родіонович одержав телеграму за підписом «Рамі». В ній говорилося:

«У мене сьогодні день народження. Буду радий бачити вас о пів на восьму».

Точно в строк Ожогін прибув на квартиру Раджимі. Той вийняв товстий кишеньковий годинник і, поглядаючи на циферблат, м'яко, але водночас вимогливо сказав:

– Рівно о восьмій, не раніше й не пізніше, підійдіть до телеграфу й сідайте в машину Абдукарима. У вашому розпорядженні двадцять вісім хвилин. Вистачить?

– Цілком.

Присмерк окутав місто, густішав. На небі замерехтіли перші зірки. Коли Ожогін дійшов до телеграфу, стемніло зовсім. Великий циферблат висячого годинника показував без трьох хвилин вісім.

Знайома машина стояла на місці. Микита Родіонович підійшов до неї ззаду, відчинив дверцята і сів. Лише через хвилину, коли машина їхала містом через – канал, Ожогін придивився до шофера і зрозумів, що за рулем сидить не Абдукарим. Це здивувало і схвилювало Микиту Родіоновича. Він удруге подивився на шофера, і серце його похололо: на місці шофера сидів кремезний чоловік з непокритою головою, в темних окулярах. Щось дуже знайоме було в його постаті.

– Виходить, не впізнаєте або не хочете впізнати? – сказав незнайомий, і його голос змусив Ожогіна здригнутися.

Микита Родіонович мовчав.

Машина виїхала на широку асфальтовану вулицю, під'їхала до тротуару, в густу тінь розлогих дерев, і плавно зупинилася.

– Ну, здрастуйте! Не впізнали! Не чекали старика Юргенса? – І шофер зняв окуляри.

Микита Родіонович усе ще мовчав.

– Здивовані? – розсміявся Юргенс і поклав важку руку на плече Ожогіна.

Тільки тепер остовпілий Микита Родіонович отямився.