Таємниця Крилатого Змія
Шрифт:
— Але, пане професоре, — благально промовив П’єро, — я повторюю: вам загрожує велика небезпека. Якщо ви чогось боїтесь, я зайду сам. Хіба вам зробить щось тринадцятирічний хлопець? Я благаю вас, вислухайте мене швидше, я боюся за ваше життя.
— Ну що ж, тоді заходь сам…
В’юн лишився стежити за дорогою, що починалася від кордону і пролягала аж до старого монастиря, а Бурлака чекав у машині позад будинку. Звідти можна було виїхати на шосе, що вело до Страсбурга. В разі небезпеки В’юн тричі крикне
Тримаючи з обережності двері на ланцюжку, професор Шульц визирнув і переконався, що, крім хлопця, біля будинку нема нікого. Тільки тоді відчинив двері. Щирий погляд і чесне обличчя хлопця, мабуть, справили на професора гарне вражіння.
— У нас кордон майже поряд, — пояснив, виправдовуючись, професор. — Нацисти, не вагаючись, можуть перейти його. Кілька днів тому я дізнався про смерть мого колеги з Чехословаччини. Він звернувся по радіо до німецьких антифашистів.
Кількома словами П’єро розповів, як вони стежили за бароном, як бачили його страту і як їм пощастило підслухати розмову гітлерівців. Не можна було гаяти ні хвилини — фашисти могли наскочити навіть цієї ночі. Треба негайно втікати. Машина з двома надійними товаришами чекає на них позаду будинку і відвезе професора Шульца в безпечне місце.
Підозра знову промайнула на обличчі старому вченому.
— Гм! Ви хочете, щоб я поночі поїхав машиною з двома незнайомцями, коли кордон за два кроки? Я знаю добре підступність гітлерівців!
— Та я ж, навпаки, хочу врятувати вас од них, — у відчаї вигукнув хлопець. — Ви ж знаєте мого дядька, Клемана Лотера. Він неодмінно мусив вам розповісти про мене. Батько мій загинув у Порт-Морелі — то злочин Вандергольда… І я знаю, що саме вам Клеман Лотер довірив таємницю лотариту. Ви мали оголосити його формулу в разі загибелі мого дядька. Тож знайте, що така нагода трапилася, бо Клемана Лотера викрадено…
— Що? — вигукнув Шульц. — Твій дядько зник?.. Ти хочеш сказати, що він запродався нафтовому королю?!.
У цю хвилину тричі пролунав моторошний крик нічного птаха. П’єро підбіг до вікна. Світова зоря загасила зірки, і небо на сході зарожевіло. Навкруги все було спокійно, в шатах лісів, за безмежною ельзаською рівниною врочисто височіли Вогези. І ось хлопець побачив на дорозі, що вела до Обермюнстера, блимаючий вогник. Це було світло від автомобільних фар. — Нацисти їдуть! — скрикнув П’єро.
Не встиг він промовити ці слова, як ляснули постріли, що луною розкотилися в долині.
— Ми більше не можемо чекати! За хвилину нацисти виважать двері до вашої лабораторії!
Професор Шульц якусь мить вагався. Та коли знадвору долинув хуркіт мотора і скрип гальм, учений врешті
— Іди через сад, там у мурі є дверцята. Спробуємо дістатися до вашої машини…
Професор і хлопець кинулись бігти довгими коридорами старого монастиря. Вже виходячи в сад, вони почули важкі удари в двері. Пробігши алеями занехаяного і зарослого саду, П’єро і Шульц зупинилися перед високим присадибним муром. Професор відчинив хвіртку. Далі вже починався ліс, а за кілька кроків, на доріжці серед кущів, втікачі побачили машину. Бурлака сидів при кермі і занепокоєно оглядався на всі боки.
— А де В’юн?
— Я гадав, що він з вами!
Серце хлопця стиснула тривога. Значить, то стріляв їхній вірний товариш! Що з ним? Може, його поранено, вбито чи полонено? І П’єро рішуче заявив, що треба негайно йти на допомогу В’юнові, без нього вони не вирушать звідси.
— Є у вас принаймні яка-небудь зброя? — запитав професор. Бурлака пояснив, що вони мають тільки револьвер, та й той у В’юна.
— Але зважте, що це безумство! — вигукнув Шульц. — Двоє чоловіків і дитина проти десятьох наці, озброєних до зубів і до того ж вправних стрільців!
На вулиці перед будинком знову почалася стрілянина.
— Вони застрелять В’юна! — вигукнув П’єро. — Ні, я не можу лишити його на смерть. Бурлаче, під’їдь машиною до будинку!
Бурлака зараз же запустив мотор. Ні слова не кажучи, старий професор сів у машину побіч П’єро. У повній тиші втікачі поволі рушили вздовж муру й темного лісу.
Зненацька попереду, біля чагарників, з’явилася якась невиразна тінь.
— Ми загинули! — прошепотів учений. — Це, напевне, фашист… Він нас помітив і зараз зніме тривогу!
— Гей, зупиніться, друзі! Я таки вислизнув.
П’єро не міг стримати свого здивування і радості.
— Невже це ти, В’юне!
Замість відповіді хоробрий парижанин скочив на підніжку машини.
— Ну, тепер швидше завертайте чортопхайку і мастіть п’яти салом. Своїм криком хлопець виказав нашу схованку, і коричневі сорочки за мить будуть тут.
Різко вивернувши кермо, Бурлака додав газу, і машина швидко заглибилась у ліс.
— Тримайтеся цієї дороги! — пояснив професор Шульц. — Зараз будуть круті повороти, а опісля виїдемо на шосе до Страсбурга.
П’єро став навколішки на сидіння і вдивлявся в дорогу, що зміїлася позаду.
— Гадаю, що це вони!
Далеко за деревами показалася машина переслідувачів. Тримаючи револьвер у руці, В’юн обернувся назад, але хлопець не радив стріляти — відстань була велика, і до того ж треба берегти набої.
Нацисти, безперечно, наздоганяли. Пролунали безладні постріли, і кілька куль просвистіло над головою втікачів. Шульц добре знав дорогу і попереджав:
— Тепер, хлопці, увага: ми наближаємось до закрутів!