Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Спасибі, Галко.
Жінка зітхнула:
— Вік, немов воронка, усе вбирає в себе! Для Ксюші я «баба», стара, для тебе «Галка»… О дванадцятій приїжджай, думаю, впораюся з викруткою…
— Запам’ятай, хазяїн викрутки — також пацієнт Саблагу… Нехай хлопці подивляться… Але, звісна річ, зробити це треба мимо Строїлова…
З Петровки Костенко поїхав у відділення міліції, що було біля Київського вокзалу; начальником карного розшуку туди кинули Колю Ступакова. Коли Федорчук розганяв кадри, особливо напав на тих, у кого була міцна господарська хватка,
З інспекції міністра надійшла «депеша»: «Розібратися й доповісти».
Миколка, знаючи, що живемо серед гієн і крокодилів, зберігав квитанції на кожен гвіздок, не те що на фанерний ящик; подав начальству, через тиждень одержали рішення: або Ступаков зносить будову, або ж звільняється з органів.
Миколка вирішив краще піти з органів. «Знаєш, — сказав він тоді Костенку, — при Леніні найстрашнішим покаранням для ворогів було вислання за кордон і позбавлення громадянства, а потім уже розстріл. Я скоригував би: найстрашніше покарання — працювати під дурнем в безправній державі, а потім — розстріл… Як сам розумієш, про вислання тепер мріють, як про манну небесну, але чорта з два випустять…»
Він утеплив свій сарайчик і найнявся комендантом селища, сімдесят п’ять карбованців, завів курей і дві кози, — не життя, малина…
Як тільки Черненко, черговий великий теоретик марксизму, помер, а Федорчука з міністерства принизили переводом у маршальську групу, Микола Ступаков написав листа новому міністрові; в органах відновили, але, правда, сунули його в карний розшук невеличкого відділення — допрацювати до пенсії.
Костенку він зрадів, вийняв з сейфа почату пляшку коньяку й пачку вафель:
— Давай, Славику, за наше просране життя по п’ять капель!
— Потім, Колю… Я до тебе у справі… Дозволиш зараз викликати якогось Бакаренка? Пенсіонера за статусом, сталінського ката за професією. І дай мені кімнатку: треба провести розмову…
— То мене за це знову проженуть, Славику! Перевищення повноважень, самодіяльність…
— А ти подзвони на Петровку, спитай: мовляв, Костенко позаштатний консультант чи ні?
— А мене спитають: чого вас це цікавить?
— А ти відповіси: він прийшов з’ясовувати адреси кооперативних майстерень радіоремонту.
— А вони припруться з перевіркою… Коли тебе нарекли «позаштатним консультантом», значить, видри, копають…
— Прізвище Строїлов щось тобі говорить?
— У мене в районі генерал Строїлов живе…
— Наш?
— Ні. Військовий будівельник…
— Ну то як, Миколко?
Той зітхнув, підсунув Костенкові телефон, налив собі коньяку, зробив довгий ковток, вафлею не закушував, приклався до мануфактури…
Костенко набрав номер Бакаренкаї — Івана Львовича, будь ласка…
— Діду, тебе, — голосок був пронизливий, дівочий. Господи, в чому вони винуваті, маленькі? За що й на них гріхи дорослих падають?
Костенко згадав, як Розка (дочка його агента Рудого, був кишеньковим злодієм, зав’язав, не міг прописатися; Костенко допоміг, відтоді Рудий — дочку дуже любив —
— Бакаренко, — почув Костенко розкотистий, досить молодий голос.
— Полковник Костенко, — відповів йому в тон, рокотливо. — Я хотів би просити вас, товаришу Бакаренко, зайти у відділення…
— Милості прошу до мене… Можемо поговорити дома.
— Це службова розмова…
— У мене окрема кімната…
— Спасибі. І все-таки краще переговорити у нас, у відділенні…
— Щось негайне? Я ж тільки вчора розмовляв з Віктором Павловичем…
Та ти на зв’язку, ціпонька, збагнув Костенко, он як…
— Я приїхав з Владимира у справі, пов’язаній з «малограмотними внуками Дзержинського»…
— Пробачте, не зрозумів…
— Так у нас дехто розшифровує МВД [2] . Жду вас у відділенні біля Київського, ви знаєте адресу, поряд з вами, півгодинна розмова, потрібна порада, до того ж — невідкладно. Машину підіслати?
— Та я за три хвилини од відділення, товаришу Костенко… Добре, підійду…
Але спочатку він подзвонить у відділ, подумав Костенко. І ті вваляться сюди; мабуть, розумніше було б іти до нього.
2
Від російського скорочення; «Министерство внутренних дел».
А втім, дома він, як у фортеці; посвідчення пенсіонера на нього не вплине, а тут і стіни мені помагатимуть. Та ще сейф, та ще два портрети.
…Бакаренко виявився невеличким сухеньким дідком, у формі без погонів, з орденською колодкою: дві Червоні Зірки, медалі «За відвагу» та «За перемогу».
— Здрастуйте, Іване Львовичу, — Костенко підвівся йому назустріч, потиснув руку, але зразу руку засунув у кишеню й старанно витер її об сатин. — У мене до вас лише одне запитання, — він вийняв фоторобот Хрінкова, — коли ви його бачили останній раз?
— По-моєму, в п’ятдесят третьому, — відповів Бакаренко. — А в чому справа?
— Яке в нього прізвище?
— Не пригадую… Зустрічались мимохідь.
— Він заарештовував Зою Федорову разом з вами?
— Я справу Федорової не вів… Я оформляв документи, котрі заздалегідь підготували… Кілька разів розмовляв — та й годі.
— А він? — Костенко кивнув на фоторобота, не одводячи пильного погляду від обличчя Бакаренка.
— Кілька разів, здається, залишався з нею в камері, коли полковника Лібачова викликали на нараду… Вам краще спитати б про все це Лібачова, він був старшим, а я лише виконував…