Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Мене звати Андрій Володимирович, — відрекомендувався капітан. — Влаштовуйтесь, будь ласка… Сідайте за мій стіл, вам, асу, належить сидіти на чільному місці… А я примощуся на підвіконні; розповідають, що в молоді літа ви сиділи на підвіконні або ж на розі столу — неодмінно з лінійкою в руці, правда?
— Правда.
— Можна запитати вас — чому?
— Чорт його знає… Лінійка — метроном, відлік внутрішнього темпоритму… Ногами можна подригати… Потім, знаєте, в мої роки у сад «Ермітаж» часто приходили гарненькі дівчата… А я од природи спостерігач, для мене велика втіха милуватися
— По-перше, хотів познайомитися з вами. Чув про вас багато, але працювати з вами ніколи не доводилось… По-друге, хотів порадитися про справу… По-третє, мені сказали, що ви якось пов’язуєте загибель Зої Олексіївни Федорової з вбивством Яструба та Груздьової. Це правда?
— Припустимо… Але ви в розслідуванні справи Федорової участі не брали…
— Я Зою Олексіївну добре знав, Владиславе Романовичу…
— Невже? Коли ви її добре знали, то ваше прізвище напевне було б у її телефонній книжці…
— Моє прізвище було в її телефонній книжці — так само непорушно, з дивно-доброзичливою усмішкою відповів Строїлов. — Більше того, я сам записав у неї свій домашній і службовий номери.
— Це коли було? — Костенко роздушив у маленькій попільниці недокурок і одразу закурив другу сигарету. — У якому році?
— У тому самому, — обличчя Строїлова різко змінилося, постаріло на мить. — Вони тоді в мого батька збиралися, відзначали річницю Лідії Андріївни Русланової, усі владимирські в’язні з’їхалися, хто ще був живий…
— Почекайте-но, — лоб Костенка звело рубленими зморшками, — ви хочете сказати, що саме її записну книжку — треба розуміти останню — викрав злочинець?
— Чому «злочинець», а не «злочинці»?
— Запитання правомірне… З вашим батечком про цю трагедію розмовляли?
— Звичайно… Він вважає вбивство Зої Олексіївни політичним злочином.
— Мотиви?
— Мотивів немає… Інтуїція…
— У якому році вашого батька забрали?
— У «російській справі»… У сорок восьмому… Вслід за Вознесенським і Кузнецовим… Він у Ленінграді працював, по будівельній лінії… І дуже дружив з Лідією Андріївною Руслановою та її покійним чоловіком…
— По Особливій Нараді йшов?
— Звичайно… Старий — кремінь, його на процес так просто не виведеш…
— Герой громадянської війни Іван Микитович Смирнов, член Реввійськради Троцького, також був не з лякливого десятка, однак — умовили, вийшов…
— Батько знав про це… Тому вважав краще смерть, ніж жах постановочного процесу.
— Вам тоді скільки було?
— Три місяці… До речі, батько вбитого Яструба з моїм старим в одній справі йшли — Яструба розстріляли, моєму вліпили двадцять п’ять з поразкою в правах: «спроба утворення Російської республіки з виходом із СРСР»… Так що шукав я вас так настирно тому, що до всього цього клубка, — Строїлов кивнув на томи старої справи Федорової і папочки з матеріалами про Яструба і Людку, — у мене інтерес не так службовий, як громадянський.
Чи вірю я йому, подумав Костенко; ми відучилися вірити людям; змієподібно перевіряємо свої думки і вчинки краще ніж шахові гросмейстери —
— Навіщо ви мене принизили позаштатним консультантом, капітан?
— Я не можу зачислити вас до опергрупи, Владиславе Романовичу… Закон є закон… Тому пробити статус позаштатного консультанта теж було не просто, але, на щастя, пройшло, та й вибуху заздрості не буде…
— Заздрість завжди буде… Коли і є щось незнищенне, то це заздрість, особливо у нас.
— Гени безправного рабства? У цьому народ не винен, його поставили в умови страху — от і результат.
Костенко витяг ще одну сигарету, але втримався, не закурив, у маленькій кімнатці й так було синьо від тютюнового диму, а от Строїлов раз по раз покашлює, може, з легенями неладно, бач, який пергаментний, хоч і не старий…
— Матінка жива, капітане?
— Померла.
— Виховувалися в рідних?
— У дитбудинку… Послухайте, може, підемо кави вип’ємо? А то задихнетесь у вашій комірчині…
— Чекаю дзвінка, Владиславе Романовичу. Чекісти обіцяли підіслати матеріали…
— Ви про книжку Вікторії Федорової, дочки Зої Олексіївни, знаєте щось?
— Ні.
— Розповісти?
— Звичайно.
— Книжка називається «Дочка адмірала»… Вікторія пише про трагедію матері й про те, як Зоя Олексіївна зуміла знайти в Штатах її батька… Через американців… Вікторія написала про те, хто і як мучив її матір, і, до речі, про Русланову написала, коли вони разом сиділи в одній камері владимирського політізолятора… Про те, як саме Зоя Олексіївна організувала… Як би це м’якше сказати… Втечу чи іцо…. Так, саме так… Легальну втечу своїй дочці… А втім, «легальність» і «втеча» поняття взаємовиключаючі… Словом, після опублікування цієї книжки за океаном Зоя Федорова стала відмовницею, хоча, як кажуть, мати за дочку не відповідає, як і син за батька… Таке формулювання пригадуєте?
— Не те що пригадую… Знаю.
Костенко кивнув на папки справи Федорової:
— Познайомились як слід?
— З цими документами не знайомитись треба, Владиславе Романовичу… Їх слід у комп’ютер запускати — якби вони у нас були — для ретельного аналізу… Я не дуже розумію, чому у висунутих версіях на перше місце одразу вивели вбивство з метою пограбування? І чому ймовірність вбивства з політичною метою була на найостаннішому місці?
— Ви раніше у Московському карному розшуку працювали?
— Ні.
— Яка у вас тема дисертації?
Строїлов посміхнувся:
— У вас хороші джерела інформації.
— Поганих не держимо.
— Тема в мене вистраждана, Владиславе Романовичу… «До питання про історію підготовки процесів тридцять восьмого року: аналіз процесуальних порушень діючого законодавства».
— В’язи не скрутять?
Строїлов відповів запитанням на запитання:
— Вважаєте, можлива реставрація?
— Апарат ще й досі всемогутній… у — У мене пістолет є… Коли реставрація — застрелюсь, ганьби не переживу, це рівнозначно розгрому покоління, публічна страта ідеї, вселенська компрометація нації, від такого країна не оправиться…