Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Я у відставці, Яструб… Ні в якому я не в відділі… До тебе прийшов у іншій справі…
— А хіба у відставці справи бувають? Якщо ти, наприклад, відставний маршал — в дурня з ад’ютантом ріжешся, генерал — полуниці розводить, а полковник — стає сумісником, на двісті п’ятдесят тільки святий тепер проживе…
— А якщо не сумісник, а для душі?
— Поліцейський для душі наручники надіває, йому це як циркачеві гієну віддресирувати…
— Це також правильно, — погодився Костенко. — Скажи-но мені, Яструб, ти Хрінкова давно бачив?
— Кого?
— Еміля Валерійовича Хрінкова…
— Не
— Із «Зорі».
— Це ті, що інструментами торгують? Комп’ютерами?
— Точно.
— Я звідти Людку харив, секретаршу їхню…
— Старий, а грішиш.
— Нічого подібного. Треную простату. У нашому віці це необхідно… Хтось розповідав, як один наш відомий поет до академіка Фрумкіна пішов, той був головним урологом Червоної Армії, про нього ще Михалков написав, мовляв, генерал серед генералів, маршал сечо-стать-каналів… Поет його питає: скільки разів на тиждень треба трахатися? А Фрумкін відповів: «Щоб трахатися — треба трахатися постійно»… коли запустиш — кінець… Поламану руку скільки місяців людина після гіпсу розроблює? Отож-то й воно! А женилка, полковнику, не рука! Без руки жити можна, а без женилки, та ще й з простатою, як булижник, — пряма дорога в онкологію…
— Оце так, — зітхнув Костенко…
— Потрібна дівка? — спитав Яструб. — Відставникові можна. Партійці не з'їдять, пенсію не відберуть…
— Дружини боюся, — відповів Костенко.
— Так тебе ж після молодички на неї потягне! Спасибі ще скаже, полковничку… Іслам треба вчити… Багатоженство — вершина розуму. Хочу в мусульмани податися, татари народ надійний, їй-богу… І звучить гарно: «Михайло Рувимович Яструб-заде». За одного цього «заде» мені десять «рувимів» простять…
— Ти не міг би цю саму Людку про Хрінкова спитати, га?
— Полковнику, коли я в таборах за додаткову пайку не зсучився, то хіба тепер я сексотом стану?
Костенко закурив:
— Дай слово, що в тобі умре те, що я зараз скажу.
— Даю слово.
— Пригадуєш артистку Зою Федорову?
— Це та, яку Щолоков уконтрапупив?
— Хто тобі це сказав?
— Та Нагибін в «Огоньку» надрукував, невже не читав?!
— Читав… Письменник має право в книжці на все, на те він божою іскрою наділений… Так от Хрінков цей мене цікавить саме у зв’язку із Зоєю Федоровою…
— Щось не сходиться, полковничку… Якщо ти у відставці, то при чому тут нещасна Федорова?
— Треба вміти віддавати борги.
— Мені віддай… Мені ця влада заборгувала, за все моє розтоптане життя заборгувала…
— Бабок у мене немає, Мишаню. Чим візьмеш?
— Хрінков, Хрінков, Хрінков, — замислено повторив Яструб. — Ану, покажи ксиву…
Костенко простяг йому пенсійне посвідчення. Яструб вивчив його, повернув і сказав:
— У ваших падлючих друкарнях і не таке можна надрукувати…
— До речі, про Щолокова… Хоч він мені генерала зарізав, а обіцяв зірку дати, але я пригадую, як він на зустрічі з детективниками запонки їм показував золоті: «Це подарунок великого радянського музиканта Ростроповича, мого друга, він мені їх дав перед тим, як його вигнали з Батьківщини… А я їх ношу, бо настане час — він героєм сюди повернеться…» Отже, прямолінійно й однозначно
— Це він у застої таке ляпнув?
— Так він же після застою одразу й злетів… У зеніті своєї влади офіційно заявив… І ще сказав, що диригентську паличку Ростроповича у себе на столі тримає, як нагадування про російське бездумне марнотратство, коли самі свої ж таланти нищимо. Мовляв, що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо…
— Вважаєш, на нього наклеп звели?
— Яструб, я вважаю лише у тому разі, коли маю докази… Добре, коли згадаєш щось про Хрінкова, зайди, чайку поп’ємо.
— Адреси не змінив?
— А хто лягавим нові квартири дає? Я ж не передовик якийсь чи міністр… Ну, бувай, Яструб… Мені подобається, як ти діло розгорнув… Учиш державних ідіотів комерції…
Костенко вийшов з кіоску, Яструб зразу відчинив вікно, висунувся з мегафоном і вмить зібрав чергу. І раптом крикнув: «Полковнику, підожди!»
Спочатку Костенко вирішив не повертатись — навіщо відкриватись, але потім сказав собі: «Ти відставник, ти ніхто… Кому ти потрібен? Розкриєшся, закриєшся, все кінчено, полковнику, життя — мимо, кінець…»
І — повернувся.
— Послухай, — сказав Яструб, — у таборі зі мною один диявол сидів, ми його розкололи, його в п’ятдесят сьомому взяли, підполковником МДБ був, курва… Ми його крізь стрій ганяли — у-у-у-у… Після з’їзду його вмочили, мордував, казали, п’ятнадцять вліпили… То ми йому кличку дали — «Хрін»; злий був, відмахувався по формі, за себе стояти вмів…
— Хрін? Від прізвища, чи що?
— Від злості. Знаєш, як кажуть: зла гірчиця, злий хрін… Прізвище в нього інше було…
— А шрамик на лівій брові був?
— Він весь у нас в шрамах ходив…
Костенко витяг з кишені фоторобот Хрінкова, простяг Яструбу:
— Він?
— Він, курва, щоб я волі не бачив, він! Ну, сука, га?! Живий, виходить?
— Він не просто живий, Яструб… Він, здається, в ділі. До мене підійшов, пославшись на тебе, інакше я з ним не розмовляв би… Забув усе, що я тобі показав?
— А ти мені нічого й не показував, полковнику…
…У Переславль-Залєський Костенко приїхав, опівночі, бо в автобуса полетів скат. Міняти його — та ще й під дощем — справа довга, матірщинна, пасажири намагалися зупинити машини — де там.
Дивні у нас люди, думав Костенко, спостерігаючи, як мимо нещасних пасажирів, які мало не кидалися під колеса, пролітали «Волги», «Жигулі», «рафики». Варто поговорити з людиною годину чи дві — душу тобі відкриє, останнім поділиться, а от допомогти незнайомому, виявити номінальну культурність — нізащо. Чому у нас мирно вживається Бог з Дияволом? Тому, мабуть, історія наша така трагічна: вбирали Імперію кров'ю, жорстокістю брали, зневагою до людей, у всьому превалювала Державність, але ж походить це поняття від «держати», тобто «не пускати», а будь-яке «непускання» по своїй суті грубе й безжальне, тобто безкультурне…