Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
«Рейтер»: «Поінформовані московські кола стверджують, що загибель Цвігуна пов’язана з ім’ям артиста Бориса Буряци, який був вхожий у дім Брежнєва. При цьому акцентується, що Цвігун багато років був співробітником і близьким другом Брежнєва: тим більше дивно, що підпису Брежнєва під некрологом нема…»
«25 січня 1982 р. на вісімдесятому році життя після недовготривалої тяжкої хвороби помер член Політбюро, секретар ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці Михайло Андрійович Суслов.
Пішов із життя визначний діяч Комуністичної партії, Радянської держави й міжнародного комуністичного
На всіх посадах, що їх довіряли йому Комуністична партія і народ, Михайло Андрійович Суслов показав себе видатним організатором, непохитним борцем за велику справу Леніна, за успішне вирішення завдань комуністичного будівництва. Будучи великим теоретиком партії, він багато зробив для творчого розвитку марксистсько-ленінської теорії, твердо відстоював її чистоту. Також вагомий внесок його у справу розширення й зміцнення інтернаціональних зв’язків…
Михайло Андрійович Суслов відзначався більшовицькою принциповістю, вимогливістю до себе й до інших, винятковою працелюбністю, умінням творчо підходити до гострих і складних питань сучасності. Людина великої душі, кришталевої моральної чистоти, надзвичайної скромності, він здобув собі глибоку повагу в партії і в народі…»
З медичного висновку про хворобу й причину смерті Суслова Михайла Андрійовича: «М. А. Суслов, 79 років, тривалий час хворів на загальний атеросклероз — з найбільшим ураженням судин серця й мозку, що розвинувся на фоні цукрового діабету. В 1976 році переніс інфаркт міокарда. 21 січня 1982 року виникло гостре порушення кровообігу в судинах стовбура мозку з глибокою втратою свідомості, порушенням дихання та деяких інших життєво важливих функцій організму…»
«Спецгрупу карного розшуку МВС СРСР, створену у справі про вбивство Федорової З. О., розформувати.
Полковників Павлова В. Я., Савицького У. P., Костенка В. Р. повернути в їхні підрозділи.
27 січня 1982 р. Міністр внутрішніх справ СРСР М. Щолоков».
Савицького перевели в Ригу заступником СКБ по режиму, збільшивши зарплату на дев’яносто карбованців; запив; невдовзі помер від цирозу печінки.
Павлова відправили до Узбекистану з підвищенням.
…З січня по травень вісімдесят другого року Костенко — після того як групу розформували — пролежав у клініці в Ларіка: той удар у печінку, який дістав у Вірменії, в сімдесят другому ще, коли брав бандгрупу на афінажній фабриці в справі Кешалави, раз по раз давався взнаки; повернувшись до міністерства, на очі начальству не дуже й показувався, запам'ятавши на все життя слова, що сказав якось Костянтин Симонов: «Служити не відмовляюсь, але служити не нав’язуюсь…»
…Щось змінилося в країні: у КДБ сів нікому не відомий Федорчук з Києва — нова мітла по-новому мете; один з перших наказів був досить дивний, мав явно ідеологічний відтінок: «Заборонити співробітникам з’являтися в джинсах, тільки піджак і галстук — бажано вітчизняного крою».
У жовтні Костенка запросили у відділ кадрів, запропонували перевести з підвищенням, кудись на Камчатку. Він обіцяв подумати, зрозумівши, що всі, хто був причетний до справи Федорової, чомусь неугодні в Москві; Андропов, хоч і позбавлений реальної влади, бо тепер сидів у ЦК, на ідеології, під Брежнєвим та Черненком, усе-таки цікавився справою Федорової, хоч комусь-це явно не подобалось.
Другого листопада Костенка викликав заступник міністра по кадрах: «Наказ я завізував, поздоровляю від щирого серця, повернетесь генералом, обіцяю…»
Десятого листопада, в День міліції, міністр Щолоков звернувся до народу по телебаченню; обличчя — пергаментне, наче маска, очей від тексту не одводив. Брежнєв уже лежав мертвий, почалася битва за лідерство;
Так і сталося: перевели в «царську групу» міністерства оборони — з «Чайкою», п’ятьмастами карбованцями, безкоштовним харчуванням, пайком, ад’ютантом, порученцем, кремльовкою й держдачею… Не годиться кривдити номенклатуру, все мусить бути тихо, тактовно, з дотриманням звичного етикету: але висновки зробили всі — при зустрічі намагалися обминути, не помітити, а коли вже нікуди було подітись, обмежувалися вигуками, обличчя кам’яні, обмінювались думками одну-дві хвилини, інакше можуть неправильно зрозуміти нагорі, кожен другий донесе; та де там другий — кожен…
1
На пенсію Костенко вийшов у вісімдесятих роках — після того як з допомогою журналіста Івана Варравіна закінчив розгром банди заступника міністра Чуріна та його помічника Кузінцова…
…Прокидався він, як і раніше, о сьомій тридцять, півгодини робив виснажливу гімнастику, а потім, провівши Маняшу, сипав у каструлю листя брусниці, два брикети брунькового чаю, звіробій, шипшину, кидав пучку валеріани (дефіцит; а втім, у нас усе дефіцит; раз на місяць приносив Федір, заступник міністра кольорових металів, з аптеки Четвертого управління Міністерства охорони здоров’я — в простонародді ще з сталінських часів — «кремльовка»), довго спускав воду, майже п’ять хвилин; чайник укривався накипом за півроку, водне господарство Білокамінної фільтри міняло не часто, економія насамперед, труби проржавіли, по бюлетенях платимо хворим на нирки в тисячу разів більше, але підрахувати, що вигідніше — ремонт каналізації чи оплата лікарняних листків, — нема коли, та й навіщо? Інша справа — якби була особиста вигода, а так рахуй не рахуй, гроші — нічиї, берегти державні — пропади вони пропадом, прожив день — і слава Богу.
Після того як бурий чай починав братися пузирями — порятунок від каміння, ниркових кольок і печінки, — Костенко забирав з поштової скриньки «Аргументы и факты», «Книжное обозрение», «Огонек» і починав вивчати пресу. Товстих журналів не виписував, і не тому, що грошей не вистачало: пенсія полковницька, двісті п’ятдесят, Маня свої інженерські півтораста приносить та ще й за сумісництвом найнялася креслення додому брати; уряд подобрішав, раніше за таке в тюрму запроторили б, а тепер навіть Оришці допомагають, їй, як молодому спеціалістові, поклади сто десять, а за фірмові зимові чобітки дві сотні віддай і не гріши, хоч на панель іди! Товстих журналів не виписував тому, що Булганіна пам’ятав, Миколу Олександровича, колишнього прем’єр-міністра. Було це в шістдесят третьому, в районі Новодівичого монастиря і Пироговки; там тоді орудувала банда Носа.
Костенко його «витоптував», ходив у ЖЕКи; розбалакався з відставником, який керував будинком, куди з Воробйових гір, із замків, що їх москвичі назвали «Заповітами Ілліча», переселили опального члена Політбюро. «Що значить наша школа, сталінська, — замислено говорив кербуд. — Кожного ранку Микола Олександрович одержує дванадцять газет, я добре пам’ятаю, інформацію чекістам давав, і працює над ними — з червоним олівцем у руці… Навіть багатотиражки одержує, не тільки центральні… Резолюції кладе, службові записки пише, все в шафу складає — настане час, повернуть його у Кремль, згадаєте моє слово… «Кукурудзник» не вічний, Бог йому за Йосифа Віссаріоновича відомстить… На кого руку підняв, мужик, га?! Так от, Булганін попрацює з газетами годин вісім — і на прогулянку… З робітничим класом зв’язок підтримує, на Шепілова, на того, що примкнув, іноді пляшечку бере, отак воно… Вип’є ковток і — давай говорити, розпитує про ситуацію, радиться з народом, світла голова, одним словом — сталінська гвардія…»