Таємниця Кутузовського проспекту

Семенов Юлиан Семенович

— Точно… Її, мабуть, намагалися вербувати… А втім, про мертвих або нічого, або добре…

Костенко хмикнув:

— А як бути зі Сталіним? Він же мертвий…

Генерал похитав головою:

— Живий… Багатомільйонний… Його хочуть раби, які мріють про жорстку руку і «новий порядок»… Якщо про нього мовчати — прийдуть ті, хто ще страшніший за нього… Прийдуть такі тупоголові бузувіри, такі неграмотні солдафони, що Росія після них перестане існувати як цивілізована держава… Стоп, стоп, стоп… Прізвище Бівербрук вам говорить щось?

— Довірена особа Черчілля? Прилітав до нас у липні сорок першого?

— Молодчина, голубе мій, молодчина, пам’ять — форпост розуму… Так от я вам розкажу історію з Бівербруком, а потім нагадаю про цікавий наказ Лаврентія… Особисто я документа

не бачив, мабуть, частину архівів брати Кобулови, його заступники, встигли спалити напередодні арешту, їх же забрали тільки на другий день, а Всеволода Меркулова, який став у сорок першому начальником розвідки, заарештували аж через тиждень — після перших показань членів групи Берії… Але про цей епізод згадували всі… Так от, голубе мій, коли до нас приїхав Бівербрук, знаючи про його специфічні нахили, Берія підвів до нього хлопчика-перекладача: після того як лорда урочисто провели, хлопчик зник, як у воду впав… Берія позривав шеврони із своїх помічників, когось відправив на фронт, когось наказав вивести на Особливу Нараду, а потім з’ясувалось, що Сталін цього хлопчика попросту подарував лордові. Той звернувся до нього з особистим проханням — після успішного закінчення переговорів, — і вождь віддав наказ заздалегідь завантажити прекрасне дитя в аероплан англійця… Отоді Берія й видав наказ: стежити за всіма союзниками, мотивуючи це необхідністю гарантії особистої безпеки наших «бойових друзів по антигітлерівській коаліції». От мені й здається, чи не було бажання у Лаврентія Павловича перетворити Зою Федорову в «охоронницю» її американського друга? Звичайно, вона відмовилась, і тоді на неї почали крутити справу… Абракадабра була якась: «Він просив їздити в райони, де розміщено воєнні заводи, і фотографувати там паркани, через які можна зробити лази…» Щось подібне до цього, голубе мій. За точність — не відповідаю… І ще — але це також треба перевіряти, — десь і якось перетнулися дороги Зої з Галиною Серебряковою, письменницею, епопея про Маркса, з Лідією Руслановою… І, здається, з Ром-Лебедєвим, цим чудовим циганським актором… Звичайно, я зробив злочин: треба було б вести хоч односторінкові конспекти, але я тоді вважав, що потепління швидко кінчиться: через півроку після двадцятого з’їзду Хрущов круто повернув, почав говорити, що якби він мав Сталінську премію, то з гордістю носив би на грудях. Безперестану друкувалися статті про «неоднозначність» Сталіна… Розстріляв усіх ленінців, зробив країну концтабором — і на тобі: «неоднозначний»… Ми ж нація міфотворців, живемо ілюзіями й легендами, підганяємо факти під те, що нам угодне, а не йдемо за ними… Чайку підігріти?

— А не важко? Давайте я сам…

— Усі речі в праці, — всміхнувся генерал. — Коли дуже бережешся, починається розпад… Усе сам, тільки сам — у цьому запорука життєстійкості…

Він повернувся через п’ять хвилин: на лисому великому черепі римського патриція ряснів піт, скроні запали, з синявою, вуха воскові, зморшкуваті й дуже великі.

Не жилець, подумав Костенко. Це піт у нього виступив від утоми, плитка нормальна, не спіральна, тільки та дає жар… Треба йти, а я не маю права піти, бо він ящичок доброї Пандори, якщо вона була; його треба розговорити, він згадає, він неодмінно дасть мені зачіпку, крім тієї, котру вже дав; будь проклята аморальна моральність моєї професії; правий Яструб, «лягавий, узяв слід», не зійду, а втрачу — скавчати буду, тьху, бридко.

А жінка, якій вистрелили в потилицю, коли вона розмовляла по телефону? Нещасна жінка, що пройшла одиночки, тортури, табори? Та, що втратила у Владимирському ізоляторі свої найкращі дні? І жіночі — безповоротно, і, головне, ті, що належали мистецтву: незіграні ролі, розстріляні мрії, непогамовні спогади про знімальний майданчик, про вигук «мотор!», коли починається таїнство кінематографа і все завмирає навколо оператора: ти й камера, і нікого більше…

Чому мене відсторонили від справи Федорової? Усіх асів зняли, залишили стариків та хлопчиків, а тих, хто пройшов вогонь і воду, одвели: «Не забруднюйтесь, тухла справа, нема чого вам у ній поганитись, повисне на все життя

нерозкрита феня…»

Спочатку справою цікавився заступник голови КДБ Цвігун; загинув — загадково; потім посадили цигана Борю, друга дому; після цього помер Суслов — одне за одним, і все протягом півтора місяця; Федорчук, який прийшов на зміну Андропову, взагалі відмовився допомагати: «Це справа Карного розшуку, до нас не має причетності».

Господи, які ж усі «совєтологи» наївні! Невже вони не зрозуміли, що після смерті Суслова ситуація нагорі стала напружено-критичною?! Що може людина, кинута на пропаганду? Андропова позбавили влади, тобто реального знання того, що відбувається, перемістивши з Луб’янки на Стару площу; Чека опинилася цілком у руках групи Брежнєва: Федорчук, Циньов, їхнє оточення… А Старому Пану жити зосталося лічені дні. Москва, столиця, як спрадавна повелося, вирішувала все: Гришин і Черненко йшли в одній упряжці… Нове керівництво Чека в їхніх руках, Щолоков — само собою…

Стривай, зупинив себе Костенко, але ж групу, що мала причетність до справи Федорової, остаточно розкасирували тижнів через два після того, як помер Андропов, а Черненко став Генеральним… Точно! Ось воно куди тягнеться, а ми, дурні, далі свого носа нічого не бачили… От уже воістину, краще свобода — в картками на цукор, ніж корумпована тиранія, смисл якої — обдурити народ, позбавити його права на думку, на слово, незгоду, альтернативу… Невдячні ми люди… Чорт, хто ж це з наших сказав мені тоді, коли я був дуже активним: «Зламаєш собі шию, Славику, не висовуйся, все значно складніше, ніж тобі здається…»

І Костенко згадав цю людину — Дмитро Степанов, він, точно.

— Я чай заварив особливий, голубе мій, — вів тим часом Іван Іванович. — Звіробій, брусничне листя, шипшина…

— …валеріана, собача кропива, — додав Костенко, — і брикет для нирок…

— Стежите за мною? — посміхнувся генерал.

— Я відставник, не маю такої влади, просто однакова у нас з вами хвороба, — відповів Костенко. — Я на цьому тримаюсь останні сім років…

— Ви щось дуже важливе згадували, голубе мій?

— Точно. Я поганий сищик, коли ви змогли прочитати це на моєму обличчі…

— Який ви сищик — не знаю, а от я прокурор — чудовий, чесно признаюсь… Я ж до цього в ЦК працював, у Кузнецова, вбитого Сталіним, Маленковим та Берією…

— Вас чаша обминула?

— Уявіть — так. Але я завжди намагався якнайменше потрапляти на очі начальству. Тихо робив свою справу — та й годі… Потім я не курирував органи, я лише готував проекти промов, стежив, скільки разів згадано ім’я Сталіна, які оцінки дають його теоретичним працям і практичній діяльності… Після арешту Кузнецова кілька разів зі мною розмовляли, викликав Георгій Максиміліанович, пересунули у ВЦРПС, на цьому все й кінчилося… До речі, про Федорову… Ви не піднімали справи, хто їй дав квартиру на Кутузовському проспекті? Це — симптоматично, там здебільшого жили люди, до яких був інтерес у перших осіб, режимний проспект, режимні будинки…

— Спасибі, Іване Івановичу… Це — цікавий напрям пошуку. Як я пригадую, такої версії ми не торкалися…

— Подивіться, хто ордер виписував, зустріньтесь, якщо та людина жива, велике завжди починається з малого… Коли я вибивав кімнату дочці Рикова, потім Крестинській, Серебряковій, всюди стояв номер рішення тієї інстанції, яка виділила житлову площу… Щось мене страшенно зачепив Кутузовський проспект, голубе мій, — замислено повторив генерал. — У вас ніяких натяків на її зв’язок з першими особами, членами їхніх сімей не промайнуло в справі?

— Так глибоко ми не заглядали, Іване Івановичу… Але в неї начебто бували люди, зв’язані з сім’єю Леоніда Ілліча…

— Хто саме?

— Співаки, актори… Галина Леонідівна — людина компанійська та й взагалі демократична… Вона не цуралася людей і була цілком незалежна в знайомствах і зустрічах…

Генерал посміхнувся!

— А бідолашні діти сталінського Політбюро подавали батькам список шкільних друзів, яких збиралися запросити на день народження… З двадцяти прізвищ викреслювали п’ять-шість кандидатур — як мінімум…