Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
— Так, не спиться чогось, — задумливо промовив професор. — На повітря вийти б, та ніч.
— Не ніч, уже світанок скоро. П'ять годин, — сказав розбурканий неголосною розмовою Дронов. — А що коли й справді прогулятися? Люблю блукати ночами. Звичка така солдатська…
Дронову зовсім недавно минуло двадцять три, ї він ще любив трохи похизуватися своїм «солдатським» становищем.
— Може й справді прогуляємося, товаришу полковник? — підтримав Корсуненко.
— Спасибі, друзі мої. Я, звичайно, не проти, якщо ви згодні.
Вони одяглися і вийшли на вулицю.
— Куди підемо? — спитав Віктор
— Та куди ж іще, як не на площу Трьох маршалів, — охоче відгукнувся Дронов.
Минувши площу, вони попрямували знайомою дорогою до замка, де працювали трохи не щодня.
Вдень тут розчищали вулиці від завалів. Солдати вже зробили проїзд, але він був вузький — зустрічні машини ледве могли розминутися. Тротуари ще були поховані під битою цеглою, і, щоб пропустити автомобіль, пішоходам кожного разу доводилося вилазити на купи щебеню.
Вже почало розвиднятися, коли ранні «мандрівники», неголосно розмовляючи, підійшли до воріт замка.
Несподівано майнула чорна тінь.
Дронов натиснув на кнопку ліхтарика, причепленого на ґудзик шинелі, а Корсуненко вихопив з розстебнутої кобури пістолет.
— Стій!
— Стій! — повторив Дронов, спрямовуючи услід невідомому вузький промінь світла. Чоловік у низько насунутому капелюсі і плащі з піднятим коміром зник за камінням.
— Німець, — сказав капітан. — У капелюсі. Наші поки що таких головних уборів не носять. Звичайно, німець. Але чому … — І раптом Корсуненко обірвав почату фразу: Тс-с-с… Дивіться!
Професор і Дронов обернулися.
З вікон будинку, що з південного боку примикав до головної башти замка, тяглися довгі смуги диму.
— Пожежа? — тихо мовив Дронов.
— Там нічому горіти, — заперечив професор. — Усе давно згоріло. Незрозуміло!
— Дозвольте довідатись, у чому справа, товаришу полковник? — звернувся до Барсова Корсуненко. — Я піду.
— Підемо всі разом, — просто відповів Барсов.
— Вам краще б залишитись, товаришу професор.
— Я сказав — ідемо всі! — несподівано твердо повторив Віктор Іванович.
Офіцери допомогли Барсову пролізти у віконний проріз. Тулячись до стін, затаївши подих, вони йшли вперед, до сусіднього приміщення, звідки просочувалося слабке, мерехтливе світло і тягся густий, з кіптявою дим, який буває тільки тоді, коли палять папери.
Дивна картина відкрилася очам Барсова і його помічників: посеред зруйнованої кімнати, на цементній підлозі палахкотіла купа паперів, а перед нею, підсовуючи у полум'я зім'яті аркуші, примостився навпочіпки дуже знайомий усім чоловік у крилатці і старовинному, з вузькими твердими полями капелюсі-котелку. Захоплений своєю справою, він не чув, здавалося, нічого.
— Роде! — прошепотів Дронов.
Офіцери потихеньку підійшли до нього. Світло полум'я заважало докторові побачити їх, і він робив свою справу. Тепер було видно, що обличчя Роде пожовкло, а під очима набрякли мішки.
Звичайно урівноважений і навіть дещо флегматичний, Барсов несподівано скипів.
Бліде обличчя доктора спотворилося від жаху. Він раптом упав набік, закричав і простягнув руки вгору, наче захищаючись від удару.
— Годі юродствувати! Встаньте! — гукнув Барсов. Гомінка луна прокотилася по руїнах: «А-аньте, а-аньте, а-а-ньте!»
Роде повільно підвівся навпочіпки, потім чомусь став навкарачки, оглянувся навколо, немов шукаючи підтримки.
— Встаньте! — владно повторив професор. — Чуєте? Вам наказують!
Старик повільно випростався. Губи його беззвучно ворушилися, очі бігали, на лобі прорізалися глибокі зморшки.
— Що ви тут робили? Чого прийшли вночі у замок? — допитувався Барсов. Роде лише ворушив безтямно губами. Було, зрозуміло, що від нього нічого не доб'єшся. І це ще більше вивело Барсова з рівноваги.
— Ви… ви негідник! Я вас… я вас… — професор шукав потрібне слово і не знаходив його. І раптом, мабуть, несподівано для себе, згадавши, що тепер він — полковник, наділений великими правами, різко закінчив: — Я вас заарештовую на п'ять діб. Відбуватимете покарання на гарнізонній гауптвахті!
— На гауптвахті? — вражено перепитав Роде, до якого повернулася мова. — Дуже добре, дуже добре. — Певно, йому ввижалося набагато суворіше покарання.
З замка Роде йшов, опустивши голову, по-старечому човгаючи підошвами по бруківці. Він насилу тягнув ноги.
— Воміт вірт ее алес беендет, воміт вірт ее алес беендет? [14] — шепотів він.
А вранці Барсов скасував свій наказ, дивуючись власній надмірній гарячності. Він міркував так: безумовно, Роде зробив негідний вчинок, потай знищив якесь, можливо, дуже цінне листування. Та чи в листуванні суть, коли потрібні картини, викрадені в нашій країні? Цілком можливо, що листування мало особистий характер. Треба обов'язково довідатися, які обставини примусили літню статечну людину блукати ночами серед руїн. Одне слово, багато що лишалося нез'ясованим. Що б там не було, але садити відомого вченого на гауптвахту, як провинного солдата, нікуди не годиться!
14
— Чим все це закінчиться? (нім.).
Так міркував Барсов, щосили намагаючись зам'яти неприємну історію. Професор відчував себе вкрай незручно: не зумів правильно скористатися владою, розкокошився, як хлопчисько-лейтенант, щойно випущений з училища.
Отак міркуючи, він навіть не спитав Роде, які ж папери той палив. І знову не звернув уваги на зміни у поведінці Роде.
Здавалося, доктор не тільки не пам'ятав кривди, але навіть шукав зустрічі з своїм радянським колегою, намагався залишитися з ним сам на сам. А в присутності своїх співвітчизників ставав замкнутий, замовкав, озирався навколо, немов чогось боявся.