Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
Через годину директор історичного музею «Пруссія» доктор Герте гнав свій «оппель» по автостраді. На задньому сидінні притримувала обома руками чемодан фрау Герте.
— О, ці слов'яни! — крізь зуби бурмотів утікач. — Я завжди казав, що це дикуни і варвари.
Так, доктор Герте казав це. Він зарозуміло хизувався своєю дружбою з імперським міністром пропаганди Йозефом Геббельсом. Герте так і називав його «Мій друг Йозеф». Він ніколи не пропускав випадку нагадати про відвідання музею заступником фюрера Гессом. Він із задоволенням згадував,
Але все це в минулому. А тепер доктор Герте мчав по нічних шляхах, нахилившись до керма, мчав без зупинок і відпочинку, щоб якнайшвидше втекти від росіян.
І, напевне, він забрав із собою чимало відомостей про янтарну кімнату — директор музею «Пруссія» був у курсі багатьох справ, що відбувалися в королівському замку.
Герте мчав автострадою. Випереджаючи його, йдучи врівні і відстаючи, по шосе їхали десятки, сотні машин різних марок, фасонів, розмірів. Вони прямували на захід.
Туди ж тримали курс і перевантажені судна. Піднявши якорі у Кенігсберзькому порту, накренившись від нерівномірного навантаження, кораблі поспішали пройти морський канал, порт Піллау і вийти в Балтійське море. Туман, цей одвічний ворог судноплавства, став тепер союзнком втікачів. Тільки він та ще темні ночі могли врятувати гітлерівців від загибелі на морі.
А в Кенігсберзі, на головному, Південному вокзалі сотні збожеволілих від страху людей штурмували вагони поїздів. Вкрай переповнені состави теж тяглися на захід.
Тільки доктор Роде нікуди не поспішав. Його енергія була спрямована зовсім на інше. Він гарячково шукав шляхи врятування музейних цінностей.
Та йому не щастило.
— Начальство заклопотане своїми власними справами, усі відмахуються, і ніхто не хоче допомогти, — казав Роде, шукаючи співчуття у працівників музею.
Певно, ці розмови дійшли нарешті до доктора Фрізена — провінціального хранителя пам'яток Східної Пруссії. На початку січня він запросив до себе Роде і наказав запакувати янтарну кімнату в ящики, пристосовані до далекого транспортування.
12 січня 1945 року Роде доповідав міському управлінню культури:
«Я пакую янтарний кабінет у ящики і контейнери. Як тільки це буде виконано, панно, за розпорядженням хранителя пам'яток, будуть евакуйовані до Саксонії, у Вексельбург, біля Рохліца».
У ці дні на подвір'ї замка лежали двадцять сім дерев'яних ящиків. Біля них громадилися подушки, перини, ватні ковдри.
Десять робітників і службовців музею під наглядом закутаного у хутряну пелерину Роде бережно виносили з бункера під рестораном «Блютгеріхт» деталі панно янтарної кімнати. 20–30 метрів відділяли вхід у підвали від ящиків, але цю відстань проходили черепашачою ходою. Варто було кому-небудь ступнути
— Обережніше! Це не глиняні горшки!
Панно клали в ящики, на підстелені перини, ретельно накривали подушками і ватними ковдрами. Потім ящики дуже обережно забивали.
15 січня, коли янтарну кімнату підготували до відправки, радянські війська перерізали всі основні залізничні шляхи від Кенігсберга на захід і південь, оточивши велике угрупування ворожих військ у Східній Пруссії.
Тепер лишався тільки повітряний транспорт, дуже небезпечний у цій складній обстановці; крім того, була ще деяка можливість прорватися на кораблях з порту Піллау.
Роде побоявся використати ці шляхи для евакуації янтарної кімнати. Вона, як і раніше, лишалася в замку, де тепер днював і ночував знесилений під тягарем покладеної на нього відповідальності доктор Альфред Роде.
Так минуло півтора місяця.
4 березня 1945 року у Кенігсберзькому замку несподівано з'явився Еріх Кох.
У супроводі чинів персональної охорони і кількох довірених осіб гауляйтер обійшов наспіх прибрані приміщення, час від часу уривисто запитуючи і кидаючи короткі розпорядження. В них відчувалась та нервозна, підкреслена владність, яка звичайно є лише маскуванням розгубленості й страху.
Кох зупинився у залі, де колись був янтарний кабінет.
— Янтарний кабінет? Де? — кинув він через плече.
Вперед зараз же вийшли Фрізен і Роде. Обоє мовчали, боязко поглядаючи на відомого своєю жорстокістю і нестримним норовом гауляйтера.
— Пан гауляйтер запитує, де янтарний кабінет, — тихо і в той же час так, щоб чув і оцінив його старанність сам Кох, повторив один з ад'ютантів.
— Янтарний кабінет тут, у підвалах, пане гауляйтер, — майже пошепки, підвівшись чомусь навшпиньки, відповів Фрізен.
— Не вивезено? Ви будете відповідати за це перед фюрером! — Кох вдарив стеком по лакованому чоботу. — Розумієте, що вам загрожує?
Почувши ім'я фюрера, Фрізен ще дужче виструнчився і дивився на Коха, як рекрут на розгніваного генерала, — очима сповненими жаху, благання і безрозсудної покори.
— Неподобство! — вигукнув Кох. — Треба вживати заходів!
Він зробив владний жест, наказуючи залишити приміщення. Коли всі слухняно попрямували до виходу, гауляйтер покликав Фрізена і Роде.
… Ніхто так і не довідався, про що розмовляли Кох і два доктори мистецтвознавства. Усі троє вміли берегти таємницю. Роде про цю бесіду нікому не говорив.
Проте 5 квітня деталі янтарної кімнати, запаковані у ящики, були ще в Орденському залі палацу, який з ранку перейшов у розпорядження загону «фольксштурму». «Тотальні» гітлерівські вояки розмістилися тут із своєю зброєю.
Того самого дня зник доктор Роде. Де він перебував до 10 квітня — невідомо. Сам Роде запевняв згодом, що він занедужав.