Таємний посол. Том 1
Шрифт:
В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під’їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров’ю.
— Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха–ха–ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею — ку–ку, ку–ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку–ку! Спіть, мої дітоньки, ку–ку, ку–ку!..
Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.
Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.
Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб’ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.
Виїхавши на гору, Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.
Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині — добротний будинок з цяцькованим ґанком та дерев’яними хлівами, колодязь з високим журавлем.
«Оце спорудив хтось! — подумав Арсен. — За такими стінами можна відсидітись не те що від орди — орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, — а й від кварцяного [7]війська чи від яничарів [8]!»
Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цідячи крізь зуби.
По вулиці проскакали чотири вершники. Передній — у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці — видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме — пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.
Підійшов літній селянин з дерев’яними цеберцями на коромислі. Ще здалеку скинув шапку перед козаком.
— Дай Боже здоров’я! — вклонився.
— Здоровенькі були! — відповів той і показав нагайкою на фортецю. — Хто це тут замок спорудив?
— Знайшовся такий, — ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: — Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…
«А–а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», — подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив’язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.
Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!
— Пам’ятаю такого, — сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: — Однак ви даремно на нього в обиді… Фортеця — надійний захист… Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.
— Татари? Де? — Селянин здригнувся.
— Комишувате спалили… Я мало не наткнувся на один чамбул [9]. Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили…
Селянин змінився на виду:
— Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу… Треба тривогу піднімати…
Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.
Напоївши коня, Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з–під мокрої груднини озивалася селезінка.
Заспокоївся тільки тоді, коли в’їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.
Вечоріло.
На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в’юнилися до нього лісом, позаростали бур’янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам’яні жорна.
Арсен прив’язав коня до обгризеної конов’язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.
Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?
Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.
Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладені міцним дубовим кілком.
«Дивно, — подумав козак, викручуючи з дерева скобель. — Кому знадобилося замикати цю пустку?»
Двері зі скрипом відчинилися.
— Хто тут? — спитав, заходячи всередину.
У відповідь — тиша й темрява. Ступив кілька кроків далі — і сіре вечірнє світло, вирвавшись з–за спини, упало на вичовгану тисячами ніг підлогу й кострубаті нутрощі вітряка: на короб для борошна, жорно, вузькі східці, що вели кудись угору, засновані павутинням бантини.
— Хто тут? — знову спитав козак, вдивляючись у щось темне під протилежною стіною.
Звідти почувся приглушений стогін. Темна купа заворушилася. Здивований і збентежений, Арсен наблизився і аж скрикнув від несподіванки: на підлозі лежало троє дівчат. Руки й ноги зв’язані мотузками, в роті — ганчірки. Всі троє здригалися від холоду, хоча були добре одягнені.
— Хто ви? Як опинилися тут? — Вирвав кляпи, шаблею розрізав мотузки.
Перелякані, задубілі дівчата ледве звелися на ноги. Але, ступивши кілька кроків, посідали в знемозі. З тривогою і недовір’ям поглядали на незнайомця.
Вони були дуже вродливі. Навіть у сутінках Арсен звернув на це увагу і почав здогадуватись, яка доля закинула їх у цей покинутий вітряк.
Дівчата тремтіли, як вишеньки в грозу.
— Звідки ти? — звернувся до русокосої, що сиділа найближче.
— З Чигирина, — тихо відповіла дівчина. — Попівна я… Мене викрали з дому якісь невідомі…