Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Кетхуда враз натягнув поводи, гнівно блиснув очима.
— Хто чув, що я говорив таке?! Ніхто! А ти, паршивий шакал, дякуй Аллахові, що притримав щойно мою руку, яка замалим не знесла твоєї дурної голови! Геть звідси — і не потрапляй мені більше на очі! Мерзотник!
— Дякую, — вклонився цілком щиро Арсен, радіючи з такого повороту подій. — Їдьте прямо — вже недалеко Аккерман… І хай береже тебе Аллах, високошановний ага!
Він кивнув Романові, і вони, завернувши коней, швидко помчали назад.
На Чагу прибули надвечір. Невелика степова річечка в’юнилася серед рудих, стоптаних овечими отарами горбів; блищала срібними плесами супроти червонястого надвечірнього сонця.
Сподіватися на щасливий випадок, який допоміг би розшукати аталика Ямгурчі, було нерозумно: на це довелося б витратити день або й два. Тому друзі вирішили розпитати чабанів.
Напоївши коней, повернули вгору по течії, до чагарника під горою, де паслася отара і палахкотіло вогнище. Біля вогню сидів непорушно, мов гриб, старий–престарий татарин–чабан і закіптюженою довгою ложкою помішував у казанку чорбу.
Залишивши Романа з кіньми на березі біля річки, Арсен підійшов до старого, привітався. Той підвів на незнайомця вицвілі коричневі очі, що сльозилися від диму, надтріснутим, скрипучим голосом прокаркав:
— Т–ти т–турок?.. С–сідай — г–гостем б–будеш!
— Як ти дізнався, старий, що я турок? — здивувався Арсен.
— А–а, т–турка, скільки не вчи по–нашому, все одно чути… З чим п–прийшов сюди, к–кажи! Д–дорогу розпитати?
— Як ти вгадав?.. Справді, хочу розпитати дорогу.
— Я в цьому степу живу не один десяток літ і знаю, що подорожні завертають до чабана тільки тоді, коли не знають дороги. Тобі к–куди?
— До Ямгурчі… Він десь тут живе на хуторі.
— До Ямгурчі? Це ж до якого — до Безвухого чи до Кривого?
— Не знаю, чи він безвухий, чи кульгавий, а знаю, що він був аталиком у Чори, сина мурзи Кучук–бея.
— А–а–а, так би ти зразу сказав! Бо це зовсім інший Ямгурчі, щоб ти знав… Це і не Безвухий, і не Кривий, як я спочатку думав, — чабан в усміхові показав беззубий рот. — Це Ямгурчі Вороняче Гніздо! Хе–хе–хе!.. Я тут усіх знаю!
— То де ж він живе? — Арсен почав злитися на говіркого старика.
— А живе він, щоб ти знав, в урочищі Глибокий Яр. Це там, де проходить через Чагу шлях із Бендер на Дунай… Не чув?
— Ні, не чув, старий… Дякую тобі! Прощавай!
— Їдь здоровий… Та все отак берегом, берегом… Аж до караван–сарая… А там зверни праворуч — та долиною, долиною… Отак і доберешся до Глибокого Яру. А там він один і живе, Ямгурчі той, Вороняче Гніздо… Уторопав? — і старий для більшої певності показав брудним гачкуватим пальцем на північ, звідки струмувала тиха Чага.
Арсен ще раз подякував старому, дивуючись ясності його думки і вмінню чітко й зримо розповісти про шлях, що став таким знайомим, ніби сам уже пройшов по ньому.
Їхали, обминаючи ногайські кочовища, до смерку. А коли стемніло, стриножили коней і пустили в долину пастися, а самі лягли відпочити.
Встали з ранньою зорею і знову рушили в путь.
Все було так, як змалював старий чабан, — і безлюдний караван–сарай біля броду через річку, і широка долина, що звернула від Чаги праворуч і вивела до Глибокого Яру.
Кочовище аталика Ямгурчі було розташоване в мальовничому вибалку з пологими схилами, де–не–де порослими кущами глоду та бузини. Посеред вибалка, перегородженого гаткою, блищав на сонці невеличкий ставок. Під горою стояло кілька юрт та кошар. Тільки на лужку, біля ставка, паслися гуси, а вдалині, де вибалок переходив у яр, темніла на пасовиську овеча отара… І жодної живої душі.
Козаки притримали коней.
— Хутір, здається, зовсім безлюдний, — тихо промовив Роман. — Аж не віриться, що десь тут поневіряється в неволі Стеха!
— І все ж вона тут! — відгукнувся Арсен, скидаючи бистрим поглядом все довкола. — Чує моє серце, що тут… Однак залишається нам чи не найважливіше — вирвати її звідси!
— Коли вже добралися сюди, то вирвемо.
— Не кажи гоп, — застеріг Арсен і торкнув коня.
В цей час на хуторі, побачивши чужих, завалували собаки. І в ту ж мить у юртах відкинулися пологи — висипали чорноголові дітлахи, підлітки, жінки. З цікавістю втупилися в чужинців… Потім повагом вийшов старий лисий татарин у червоній сорочці і барвистих рясних шальварах. Він був, як на його роки, міцний, жилавий. На темному, поораному зморшками обличчі видавався вперед великий хрящуватий ніс, що нагадував дзьоб ворона… Приклавши руку до лоба, щоб захистити очі від яскравого сонця, старий намагався впізнати вершників, що швидко наближалися.
— Агей, шайтанове насіння! — крикнув він на собак. — Розгавкалися… Заберіть їх!
Двоє старших хлопчиків з палицями метнулися до собак, і ті з виском кинулися врозтіч.
— Ну, от і сам аталик Ямгурчі, — тихо сказав Арсен, стишуючи біг коня. — А він і справді чимось нагадує старого ворона — чорний, худий, носатий…
Тим часом перед юртами запала мертва тиша. Всі прикипіли поглядом до незнайомців, що з вигляду скидалися на гяурів, але, за татарським звичаєм, їхали із запасними кіньми.
— Хай береже Аллах твій дім, Ямгурчі, — привітався Арсен, злізши з коня і віддавши поводи Романові. — Бажаємо здоров’я тобі і всім твоїм домочадцям!
— Слава Аллаху, він милостивий до мого роду, — повагом, з достоїнством відповів Ямгурчі. — Хай і вас береже Аллах!.. Чим я заслужив честі бачити у себе таких високих гостей?
І він допитливо, навіть з підозрою глянув на приїжджих.
Арсен не встиг відповісти: раптом з одної юрти метнулася жіноча постать і з криком: «Арсене! Романе!» — упала на груди Арсенові.
Це була Стеха.
Забившись у нестримному риданні, вона не могла промовити й слова, тільки припадала до обох козаків, які теж стояли остовпілі, бо не сподівалися, що саме так відбудеться їхня зустріч. Вони думали, що її тримають десь під замком, що доведеться розшукувати, вистежувати, може, випитувати, а виявилося — дівчина перша побачила їх і, не втримавшись, на радощах кинулася їм назустріч.
І в Арсена, і в Романа на очах теж заблищали сльози. Вони добре знали, що таке неволя, і розуміли, яких мук зазнала дівчина і яка тепер у її серці бушувала радісна буря.