Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Однак і їхати не виходить…
Він зітхнув і промовив тихо до Чори:
— Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.
— Приймай гостей, Варваро–ханум, — сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. — Впізнаєш?
Був ранок, і Варвара–ханум давала на подвір’ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по–домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в’язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.
На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.
— Ти повернувся? А це…
Її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:
— Братику–у! Семене!
Вона кинулася до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.
— Братику! Рідненький мій! Невже це ти?
Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.
— Сестронько! Лебідонько моя нещасная!
Всі стояли мовчки — Кучук, Чора, козаки і невільники.
Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка–то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав її цей кривавий мурза–людолов у гарем за тридев’ять земель?
А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо–сині очі? Чи навіки вже втратив?
Після перших привітань і перших сліз Кучук–бей запросив гостей до хати.
Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці–українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.
А поки все це готувалося, Кучук і Варвара–ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.
Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари–ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.
Незабаром слуги принесли обід. Поставили на барвистий килим, розстелений на долівці. Гості, як і господарі, сіли кружка на м’які подушки. Мурза налив у срібні та скляні келихи вина, промовив:
— Дорогий мій родичу, дякую, що завітав до моєї хати! — Його чорні очі блиснули крізь прищурені повіки, і не можна було розібрати — кепкує мурза чи говорить щиро. — За твоє здоров’я і за здоров’я твоїх супутників!
Обід тягнувся мало не до вечора. І тільки тоді, коли сп’янілий Кучук пішов відпочивати, а невільниці постелили козакам — на їх прохання — в саду, просто неба, Арсен шепнув Палієві:
— Кращої хвилини не буде, батьку!
Палій мовчки хитнув на знак згоди головою і, обнявши сестру за плечі, сказав:
— Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе… Але у нас ще й діло є до тебе…
— Яке? — Варвара–ханум насторожилась.
— Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, — і Палій показав на Арсена.
— Де ж вона?
— У тебе… Тобто вивіз її з Немирова Чора.
— Чора?.. Як же її звати?
— Стехою…
— Стехою?!. — Варвара–ханум вражено глянула на козаків.
— Чому це тебе дивує?
— Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!
— Відпустила?.. Додому? — Палій перезирнувся з Арсеном. — Тут щось не так… Ті двоє її не бачили… Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.
Варвара–ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.
Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.
— Гукни Чору! Хай зайде.
Чора вбіг веселий, розпашілий.
— Що, нене?
Варвара–ханум показала на міндер поряд із собою.
— Сядь сюди! — І коли син сів, запитала твердо, з притиском: — Чоро, де поділася та дівчина? Стеха…
— Стеха? — В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум’янець на шоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам’ять. — Ах, Стеха!.. Як же — пам’ятаю! А от де вона поділася — не знаю…
Варвара–ханум поклала руку йому на гостре коліно.
— Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому… Я ж наказувала тобі!
— Я й відправив.
— Коли?
— Тоді ж. Разом із тими невільниками.
Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.
Варвара–ханум була збита з пантелику.
— Ти правду кажеш, сину?
— Нене! — вигукнув Чора, але відвів погляд убік.
Мати пильно подивилася на нього і сказала:
— Ну, гаразд… Іди, Чоро!
Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує… Але як примусити його сказати правду?
Чора підвівся і швидко вийшов.
У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара–ханум теж не проронила жодного слова.
Порушив мовчанку Палій.
— Отже, виходить, дівчина зникла безслідно… Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?
— Не знаю… Просто гублюся в здогадках.
— А не приховує чогось Чора?
Варвара–ханум пильно подивилась на брата.
— Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним… Сьогодні увечері…