Танці шайтана
Шрифт:
Мордатий стогнав і спливав потом.
— У мене немає часу на копний суд людей підіймати. Та й яка тут копа?
Коли пани згон влаштували і самі розправу чинять? А ви у них тут всі полатинились, уніяти нікчемні, і катами своїх братів стали! Тому я проти вашого, панського суду, наші закони ставлю. Отож по нашому, по руському закону і звичаю, за «червоного півня» тобі, як панській стороні, з малого «грабіж брати». А мені, як хлопцевій стороні, відповідати за хлопця. Бо ні пана нема. А ні малого нема… Згоден?..
— Згоден… — прошамрав мордатий.
— Ото
Все інше — дароване… Тобто не його… Бо він сирота! От та шапка-мазниця, тобі, замість пана, належиться. Згоден?
— Згоден… — Знов прошамрав гайдук.
— І я згоден… Тепер про тебе поговоримо. Кінь має три «лиця». Як скажеш мені всі три «лиця», я тебе не цуркуватиму.
Мордатий мовчав.
— Добре. Тоді карти — «лице» чи не «лице "?
— Не знаю… То мені хтось із панських хлопців дав.
— Цікаво, цікаво! Таку дорогу колоду панські хлопці гайдуку дарують? же Богу, цікаво. Ну, добре, карти — не лице. Нехай буде так. Знаку на них нема. Тоді я тобі скажу: є «лице» на сідлі. Під потебнею. Штемпом гарячим тиснені знак — зірочки і серпи. Принести?
— Не треба… То коня Василь забрав… І сідло він також.
— А як же тобі кінь із сідлом дістався?
— Він мені програв.
— У що?
— Як у що? У карти…
— Бач, Сметана срана, таки карти ти сам загарбав у садибі в старого. От вони й «лице». І я з тебе «грабіж братиму»! а ти, куно срана, курва ярмаркова, запам'ятовуй, бо як буде суд, чи копний, чи в містечку — лавний, щоб усе згадала…
Хвеська замукала, косячи очі на чобіток, що теліпався з її рота.
— Вийму, вийму! Та пам'ятай: крикнеш — заріжу!
Звідкілясь, чи то з рукава, чи то з пазухи, в руці у незнайомця з'явилась широка лискуча бритва.
Він висмикнув халяву з рота Хвеськи. Чоловік підніс їй бритву під самі очі.
— Говорю… говорю, говорю вже! Не хочу я бути за свідка! Що хочеш з ним роби! Забирай його, куди хочеш! Тільки йди з моєї хати!..
— Е ні! Я тобі не чоловік, щоб його кудись посилати… Тепер дивись і запам'ятовуй, що буде тим, хто козацькі садиби грабуватиме.
І заходився гість своєю бритвою «шаткувати» шапкумазницю і засовував гайдукові в рота. А щоб не вдавився, давав зашивати горілкою з пляшки.
Гайдук давився, але все ж ковтав і шматки смушка, і порізану стрічку, і суконне денце.
Хвеська, все те споглядаючи, пошепки завивала і обливалась сльозами. А заволати вголос боялась!
Ще й пес скавулів пронизливо, забившись під піл.
Коли мордатий з'їв усю шапкумазницю і зачав страшенно гикати, незнайомий сказав.
— А тепер я тебе цуркуватиму. Чи в тебе був кінь, а потім у Василя, чи він програв, чи ти виграв, то ви між собою розберетесь… Якщо я спочатку когось із вас не порішу! Тільки одне, без сумніву, ви там одним кодлом були, і ви коня звели з пасіки… Сам знаєш, за нашим дідівським звичаєм: конокраду — цурка! А ти, Хвесько, щоб знала: як у людини волосся добре — скручу голову. Якщо погане — лишиться живий.
Сильніше підтяг кармак. І знову з ран почала напливати кров.
Мордатий замолився, запросився. Вже, видно, ніяка горілка йому не допомагала.
Чоловік перебрав, передивився копистки, макогони, товкачі і знов узяв копистку.
Випростав крізь ячеї сітки пасма гайдукової чуприни, зав'язав на копистці і почав обертати копистку.
Мордатий хрипів. Мукав.
А Хвеська була геть зомліла, майже нічого вже не тямила, та й сама боялась «цурки».
Гайдук аж захарчав, як незнайомець одним порухом шарпонув копистку і видрав майже половину всієї чуприни.
— Бач, падлюко, волосся в тебе слабеньке. Та воно тобі цього разу голову врятувало. Якби міцніше було б коріння, зламав би тобі шию… А тепер скажи, Сметано, а де будуть ваші лайдаки і ваш отаман на Різдво? А чи відпустить їх пан додому?
— О… о… о… о… о… о… відпустить додому… І Гната… І Василя, і мене… А останні будуть при ньому.
— Добре… А тепер розкажи, а де живуть і як живуть Гнат і Василь…
Хто в них із родини є… Ну, в чому вони слабі… А в чому їх сила?.. Га?.. І мордатий докладно всевсе, що знав і що почув, виклав про своїх друзяк.
Поки те все, напівпідвішений Сметана докладно розповідав, непроханий гість посмоктував очеретину і пускав з-під каптура вгору кільця сивого диму. Одне за одним.
Як вивідав, що було треба, незнайомець перелив горілку, змішану із зіллям до опішнянської глиняної зеленої баклаги. Ще долив туди оковитої. Спершу почав поїти зіллям Хвеську. Вона крутила головою, не давалась.
Незнайомець тоді став позаду, затулив їй носа і залив оковиту просто їй у горло. Хвеська пирскала, хлинала, щось белькотіла, стогнала. Але випила половину здорової глиняної баклаги.
Сиділа, вирячивши очі, з просто божевільним усміхом. Вже й слова не могла вимовити.
— Пий, курвин сину, чарівне зілля. Як немає на тобі крові нашого дідуся, то житимеш!
Але мордатий Сметана метеляв головою, хоч і сітка його боркала.
Тоді странній, як і Хвесці, залив йому зілля силою.
Потім він їм обом позав'язував роти роздертим рушником.
Розпалив піч і позакладав туди все, що побачив у хаті гайдуцького. Із порошниці тільки порох висипав собі в капшук. Та пістолі розрядив. І закинув теж у полум'я. Із червоних чобітків повіддирав підківки. Чобітки теж запхав до печі.
За якийсь час і гайдук здерев'янів від пійла, як і Хвеська. Чоловік кілька разів шарпонув за линву. Гаки кармака ще сильніше вп'ялися в тіло гайдука. Але й риски не здригнулось на його задубілому обличчі.
— Отако! Похлібнику лядський, ти вже дійшов.
Чоловік відв'язав линву від столу і обережно попустив її. Гайдук снопом завалився на долівку.
Чоловік звільнив його від гаків і сітки, зняв рушника з рота.
Зняв свиту, чоботи, здер штани.
І все запхав у палаючу піч.