Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
«У нього є хвіст! — волав її розум. — Хвіст, яким воно робить такі звуки, наче там усередині вода чи желе, чи кров, наполовину загусла. Господи! Божечку! Боже!»
Сюзанна розуміла, що істоту стримує не лише світло. Вона боялася вогню. Напевно, тварюка валандалася десь позаду, поки вони знаходилися в тій частині коридору, де горіли кулі-світильники, і думала (якщо тільки вона була здатна мислити), що зачекає і схопить їх, коли опиняться в темряві. Якби вона знала, що в них є вогонь, то, напевно, заплющила б свої численні очиська і накинулася на них там, де кілька світильників не горіло і світло було тьмяне. Тепер же їй тимчасово не таланило, бо з кісток вийшли на диво хороші смолоскипи (Сюзанні навіть не спало на думку, що то відновлений Промінь їм допомагає). Питання було лише в тому, чи надовго їм вистачить «Стерно». Вона заощаджувала паливо, коли кістки займалися самі (окрім кількох вологих — ті довелося викинути, спершу підпаливши від їхніх майже вичахлих кінчиків наступні смолоскипи), але для цього їх треба було змащувати, а Сюзанна вже використала більше половини третьої й останньої бляшанки. Вона до глибини душі шкодувала про ту, яку довелося викинути, коли на них наступала потвора, але тієї миті їй більше нічого не лишалося. Їй також хотілося б, щоб Роланд просувався швидше, хоча навряд чи тепер це було можливо, навіть якби вона повернулася обличчям до його спини. Може, на короткий ривок його б і вистачило, але не більше. Вона відчувала, як тремтять під сорочкою його м’язи. Він був на межі.
Через п’ять хвилин, дістаючи в жмені консервованого палива, щоб змастити колінну чашечку над гомілковою кісткою, вона торкнулася пальцями дна бляшанки. У пітьмі за ними знову волого гупнуло. Їхній друг бив хвостом, наполягав її розум. Тварюка не відставала. Вичікувала, коли в них закінчиться пальне і все навкруги знову зануриться у темряву. Отоді вона нападе.
Тоді вона поїсть.
Їм потрібен був шлях для відступу. Це вона зрозуміла, щойно пальці намацали дно бляшанки. За десять хвилин, зуживши три смолоскипи, Сюзанна підготувалася сказати стрільцю зупинитися, коли — якщо — будуть проходити через наступне велике звалище кісток. Вони могли розкласти велике багаття з ганчірок і кісток, а коли воно як слід розгориться, помчати геть, наче за ними женуться чорти. А коли — і якщо — почують, що тварюка перелізла через багаття і знову їх наздоганяє, Роланд зможе полегшити собі тягар і прискоритись, покинувши її. У цьому вона керувалася не самопожертвою, а банальною логікою — навіщо монструозній багатоніжці пожирати їх обох, якщо цього можна уникнути? І здаватися їй просто так Сюзанна не збиралася. Принаймні живою. У неї був Роландів револьвер, і вона ним скористається. П’ять куль у сей Багатоніжку, а якщо це її не зупинить, то остання куля для самої Сюзанни.
Та перш ніж вона встигла щось сказати, Роланд видушив із себе три слова, які зупинили її власний потік слів.
— Світло, — задихаючись, промовив він. — Там, попереду.
Вона повернула шию, але спочатку не побачила нічого — напевно, через сяйво смолоскипа, який тримала перед собою. Та потім помітила: слабке біле світіння.
— Знову світильники? — спитала вона. — Відрізок, на якому вони ще горять?
— Може. Навряд.
Минуло п’ять хвилин, і Сюзанна збагнула, що в світлі свого останнього смолоскипа бачить підлогу і стіни. Підлогу вкривав тонкий шар пилу й камінців, які могло лише нанести вітром. Сюзанна скинула руки над головою (в одній руці палала кістка, загорнута у футболку) і тріумфально закричала. Їхній переслідувач відповів криком. У цьому воланні злилися воєдино лють і розчарування, від якого Сюзанні полегшало на душі, хоч по шкірі й продер мороз.
— Бувай, золотко! — закричала вона. — Прощавай, недоноску банькатий!
Потворисько знову заволало й кинулося вперед. За одну мить Сюзаннин погляд вихопив його з темряви повністю: величезна кругла брила (яку язик не повернувся б назвати обличчям попри роззявлений рот), сегментоване тіло, слизьке від виділень з подряпин від шарпання об шорсткі стіни, чотири відростки, схожі на руки, по два з кожного боку. І кожен закінчувався клешнею, що клацала в повітрі. Сюзанна пронизливо закричала і тицьнула в нього смолоскипом. Тварюка з оглушливим вереском сахнулася.
— Хіба мама тебе не вчила, що тварин дражнити не можна? — запитав Роланд таким тоном, що вона не знала, сміється він з неї чи говорить серйозно.
За п’ять хвилин по тому вони вийшли з тунелю назовні.
Розділ II
НА БЕДЛЕНДС-АВЕНЮ [78]
Вийшли через напівзруйновану арку біля квонсетського ангара, що за формою нагадував експериментальну станцію «Дуга-16». Дах цієї маленької будівлі вкривала іржа. Перед входом нерівним кільцем було розкидано купи кісток. Скелі навколо почорніли й подекуди були пощерблені. Один валун завбільшки з котедж, у якому мешкали Руйначі, розколовся навпіл, і всередині іскрилися вкраплення мінералів. Повітря було холодне, до Сюзанни й Роланда долинало тривожне виття вітру, але його стримували навколишні скелі. З німою вдячністю вони підвели обличчя до пронизливо-синього неба.
78
Badlands — погані землі (англ.).
— Тут, мабуть, була якась битва? — запитала Сюзанна.
— Так, напевно. Велика, давно. — Судячи з голосу, Роланд геть видихався.
На землі перед напівпрочиненими дверима квонсетського ангара лежала лицевим боком униз якась табличка. Сюзанна наполягла, щоб стрілець спустив її на землю і вона могла її перевернути й прочитати. Роланд виконав прохання і сів, привалившись спиною до скелі й дивлячись на замок Дискордія, що був тепер позаду. Дві вежі здіймалися в синяву небес, одна була ще ціла, друга — зі зруйнованою верхівкою. Роланд зосередився на тому, щоб вирівняти дихання. Земля, на якій він сидів, була дуже холодна, і він уже розумів, що йти через Погані Землі їм буде непросто.
Тим часом Сюзанна підняла табличку. Тримаючи її в одній руці, стерла другою налиплий бруд століть. І від прочитаного в неї все похололо всередині:
А внизу червоніло Око Короля, що вирячалося просто на неї.
У головній залі квонсета не було нічого, крім розкиданого обладнання і декількох скелетів, що всі вже геть порозпадалися. Втім, у прилеглій коморі Сюзанна знайшла дещо приємне: полиці й полиці консервованих харчів (більше, ніж вони могли взяти з собою) та запаси «Стерно». (Вона подумала, що Роланд більше не глузуватиме з ідеї взяти з собою консервоване паливо, і не помилилася). Просто так, задля проформи, поткнула носа до задніх дверей комори, не очікуючи щось там знайти, крім хіба що кількох скелетів. І скелет справді був. Проте винагородою за цікавість виявився візок для собачої запряжки, у якому це скупчення кісток і спочивало: схожий на той, у якому вона сиділа в галереї на стіні замку, коли балакала з Мією. Тільки цей був менший і значно краще зберігся. Колеса на ньому були не дерев’яні, а металеві, вкриті тонкими оболонками якого синтетичного матеріалу. По боках стирчали ручки, і Сюзанна зрозуміла, що це насправді не собачий візок, а щось на зразок рикші.
Готуйся тягти мене на собі, білопикий.
Цілком типова для Детти думка, проте, несподівано для самої себе, Сюзанна розсміялася.
— Що такого смішного ти там знайшла? — гукнув Роланд.
— Побачиш, — вигукнула вона у відповідь, силкуючись не допустити Деттиних ноток принаймні в голос. Але це їй не дуже добре вдалося. — Скоро побачиш, авжеж.
Ззаду до рикші кріпився моторчик, але Сюзанна з Роландом одразу помітили, що не запускали його вже цілу вічність. У коморі Роланд знайшов декілька інструментів, а серед них і розвідний ключ. Він застиг у розімкнутому положенні, проте кілька крапель мастила (з вельми знайомої Сюзанні червоно-чорної каністри «3 в 1») повернули його до життя. За допомогою ключа Роланд відкрутив мотор і поклав його на бік. Поки він працював, а Сюзанна, як сказав би тато Моз, активно роззиралася навколо, Юк сидів за сорок кроків від арки, через яку вони вийшли, — пильнував, чи не з’явиться істота, яка переслідувала їх у темряві.
— П’ятнадцять фунтів, не більше, — сказав Роланд, витираючи руки об джинси і дивлячись на мотор, що лежав на підлозі, — але я впевнений, що на той час, коли цей візок нам буде вже не потрібен, я буду радий, що цього баласту здихався.
— Коли підемо? — запитала вона.
— Коли завантажимо в цей «ридван» стільки консервів, скільки я зможу везти, — він важко зітхнув. Його бліде обличчя заросло щетиною. Під очима лежали темні кола, а від кутиків рота до лінії щелепи пролягли нові зморшки. Він був худий, як очеретина.
— Роланде, так не можна! Не так швидко! Ти виснажений!
Він махнув у бік Юка, котрий так терпляче сидів, і на темне провалля за сорок кроків від нього.
— Ти хочеш бути так близько до тієї печери, коли настане темрява?
— Ми можемо розкласти багаття…
— Там можуть водитися друзі, які вогню не бояться. У шахті те страхопудало не хотіло нами ділитися, бо не вважало за потрібне. Але воно може й передумати, а надто тепер, коли хоче помститися.
— Така істота не може мислити. Точно не може. — Повірити в це надворі, у денному світлі, було набагато легше. Проте Сюзанна знала, що, коли тіні стануть рости і згущуватися, вона може й змінити думку.