Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Сюзанна спустилася з рикші з Роландовим револьвером за поясом, готова будь-якої миті витягти його. Стала поряд зі стрільцем, і разом вони дивилися на головну браму зі свого боку рову. Відчинену. На інший берег річки вела дуга кам’яного мосту. Під ним через кам’яне горло завширшки сорок футів виливалася вода. Вона пахла чимось різким і неприємним, а там, де обтікала численні чорні ікла-скелі, піна була не біла, а жовта.
— Що робитимемо тепер? — запитала вона.
— Для початку послухаємо он тих хлопців, — Роланд кивнув на головний вхід до замку на дальньому боці брукованого подвір’я. Двері було прочинено, і через них саме виходили двоє чоловіків, звичайних собі чоловіків, а не довготелесих велетнів з кімнати сміху, якими Сюзанна уявляла тутешніх мешканців. Коли вони були вже на середині подвір’я, з дверей вискочив третій і побіг наздоганяти перших двох. Скидалося на те, що жоден з них не озброєний. А коли перші двоє наблизилися до мосту, Сюзанна зачудовано побачила, що вони близнюки. І той, що їх наздоганяв, мав однаковісінький з ними вигляд: білий, доволі високий, з довгим чорним волоссям. Отже, трійня: два плюс один на щастя. Вдягнені вони були в джинси й довгі куртки, на які Сюзанна одразу ж до глибини душі позаздрила. Двоє попереду тягли великі плетені кошики за обтягнені шкірою ручки.
— Їм би окуляри й бороди — виглядали б точнісінько як Стівен Кінг, яким він був тоді, коли ми з Едді зустрілися з ним вперше, — тихо сказав Роланд.
— Справді? Правду кажеш?
— Так. Пам’ятаєш, що я тобі казав?
— Мовчати, говоритимеш ти.
— А перемозі передує спокуса. Про це теж пам’ятай.
— Добре. Роланде, ти їх боїшся?
— Я думаю, тих трьох боятися не варто. Але будь готова стріляти.
— По-моєму, вони не озброєні. — Хоча, звісно, були ще ті плетені з верболозу кошики. У них могло лежати що завгодно.
— Все одно, будь готова.
— Розраховуй на це, — кивнула вона.
Навіть крізь гуркіт ріки під мостом вони чули рівне «цок-цок» підборів трьох незнайомців. Двоє з кошиками пройшли півмосту й зупинилися на його найвищій точці. Тут вони позбулися своїх вантажів, поставивши їх рядком. Третій зупинився на замковому березі рову і стояв, добропристойно склавши руки перед собою. Сюзанна відчула пахощі смаженого м’яса, яке, поза сумнівом, лежало в одному з кошиків. І то була не «довга свинина». Смажена яловичина й курка змішувалися в один райський, як їй здалося, аромат. Її рот наповнився слиною.
— Хайл, Роланде з Гілеаду, — проголосив чорнявий чоловік, що стояв праворуч від них. — Хайл, Сюзанно з Нью-Йорка! Хайл, Юк з Серединного світу! Довгих днів і приємних ночей!
— Одний бридкий, а ті двоє ще гірші, — прокоментував його напарник.
— Не зважайте на нього, — сказав двійник Стівена Кінга, котрий був справа.
— «Не зважайте на нього», — перекривив інший, скривившись у такій навмисне потворній гримасі, що це було навіть кумедно.
— І вам того самого, тільки вдвічі більше, — відповів Роланд чемнішому з них двох. Виставив ногу і схилився у формальному поклоні. Сюзанна присіла в реверансі, як його робили в Кальї, піднявши уявні спідниці. Юк сидів біля Роландової лівої ноги й лише дивився на двох однакових чоловіків на мосту.
— Ми уффії, — сказав чоловік праворуч. — Знаєш, хто такі уффії, Роланде?
— Так, — кивнув він і повернув голову до Сюзанни, щоб пояснити. — Це давнє слово… стародавнє навіть. Він стверджує, що вони можуть змінювати свою форму. — І додав набагато тихіше — цього аж ніяк не могли почути на мості: — Сумніваюся, що це правда.
— Однак це правда, — доволі приязно озвався правий.
— Брехуни скрізь бачать собі подібних, — зауважив лівий і підкотив цинічне блакитне око. Лише одне. Сюзанна ще ніколи не бачила, щоб людина підкочувала лише одне око.
Той, що був позаду, не сказав нічого, просто стояв, спостерігаючи за ними зі складеними перед собою руками.
— Ми можемо перевтілитися у будь-що, — вів далі правий, — але наказ був прибрати подоби людини, яку ви впізнаєте і якій довірятимете.
— Сею Кінгу я довіряю не далі, ніж міг би жбурнути його найважчого дідуся, — зауважив Роланд. — Він ненадійний, як козел, що жує штани.
— Ми зробили все, що змогли, — сказав правий Стівен Кінг. — Ми могли б перетворитися на Едді Діна, проте подумали, що це б завдало великого болю леді.
— Ця «леді» виглядає так, наче трахнула б мотузку, якби змусила її стояти в неї між ніг, — процідив лівий Стівен Кінг і хтиво посміхнувся.
— Це вже зайве, — сказав позаду них Кінг, котрий стояв, схрестивши руки на грудях. Він говорив м’яким голосом судді змагання. Сюзанна майже очікувала, що зараз він покарає Лихослівного Кінга, на п’ять хвилин усуне його від гри. Проти цього вона б не заперечувала, бо слухати шпильки Лихослівного Кінга було боляче: вони нагадували їй про Едді.
Роланд проігнорував побічну сцену.
— Чи не могли б ви троє перевтілитися в різних людей? — запитав він у Доброслівного Кінга. Сюзанна почула, як стрілець ковтнув слину перед тим, як поставити це питання, і зрозуміла, що не лише вона бореться зі слиновиділенням від пахощів з кошиків. — Щоб, наприклад, один з вас був сеєм Кінгом, другий — сеєм Кеннеді, а третій — сеєм Ніксоном?
— Хороше питання, — сказав Доброслівний Кінг.
— Дурне питання, — заперечив Лихослівний Кінг. — Це справи не стосується. Безглуздя якесь. Хоча хіба серед героїв екшену були коли-небудь інтелектуали?
— Гамлет, принц данський, — тихо мовив Кінг-Суддя за їхніми спинами. — Але оскільки він єдиний, хто спадає на думку, то це може бути не більш ніж виняток, що підтверджує правило.
Лихослівний і Доброслівний обидва повернулися до нього. Коли ж зрозуміли, що в нього все, знову подивилися на Роланда і Сюзанну.
— Позаяк насправді ми одне ціле, — сказав Доброслівний, — і маємо в цьому плані доволі обмежені можливості, то відповідь «ні». Ми могли б усі разом стати Кеннеді чи всі разом стати Ніксоном, але…
— «Джем учора, джем завтра, але жодного джему сьогодні», — процитувала Сюзанна, гадки не маючи, чому ця фраза вигулькнула в неї в голові (а ще менше уявляючи, чому вимовила її вголос), але Кінг-Суддя вигукнув:
— Точно! — і кивнув їй, як учитель відмінниці.
— Кажи далі, заради твого батька, — сказав Лихослівний Кінг зліва. — Я не можу дивитися на цих зрадників Червоного Володаря, мене нудить від них.
— Дуже добре, — сказав його напарник. — Хоча називати їх зрадниками — це якось нечесно, принаймні якщо додати до рівняння волю ка. Оскільки імена, які ми собі дали, ви не зможете вимовити…