Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Вона говорила про ту пульсацію червоного світла, але…
— Воно щезло! — вигукнула вона. — Червоне світло на замку… Кузня Короля — так вона його називала. Його нема! Ми жодного разу за весь цей час його не бачили!
— Ні. — Стрільцева усмішка потеплішала. — Я думаю, воно згасло тієї ж миті, коли ми припинили роботу Руйначів. Кузня Короля згасла, Сюзанно. Навіки, якщо боги являть милість. Це наше досягнення, хоч дорогою ціною воно нам обійшлося.
По обіді того дня вони прийшли до Ле Кас Рой Рюс, котрий виявився не зовсім порожнім.
Розділ III
ЗАМОК БАГРЯНОГО КОРОЛЯ
За милю від замку, де гуркіт невидимої річки вже лунав дуже гучно, їм стали траплятися на очі святкові прикраси й плакати. Червоні, білі й сині гірлянди — у Сюзанни вони асоціювалися з парадами на День пам’яті загиблих і головними вулицями маленьких містечок у День незалежності. На фасадах тих вузьких потайливих будинків і перед крамницями, вже давно замкненими й спорожненими від підвалу до горища, такі прикраси виглядали, як рум’яна на щоках у трупа.
Обличчя на плакатах були їй добре знайомі. Річард Ніксон і Генрі Кебот Лодж [86] здіймали по два пальці в переможному жесті, а на губах у них застигли усмішки продавців машин («НІКСОН/ЛОДЖ, БО РОБОТУ НЕ СКІНЧЕНО» — було написано на цих плакатах). Джон Кеннеді та Ліндон Джонсон стояли обійнявшись і піднявши вільні руки. У них під ногами йшла смілива заява: «МИ СТОЇМО БІЛЯ НОВОГО КОРДОНУ».
— Не знаєш, хто виграв? — запитав у неї через плече Роланд. Сюзанна якраз їхала в Таксі Хо Фат, роздивляючись навколо (і мріючи про светр. Та що там светр, Господи: її влаштував би зараз навіть легкий кардиган).
86
Генрі Кебот Лодж (1850–1924) — американський політик, виражав інтереси консервативного крила Республіканської партії.
— О так, — сказала вона. Їй навіть на думку не спало сумніватися, що ці плакати було розклеєно тут для неї. — Кеннеді.
— Він став вашим діном?
— Діном усіх Сполучених Штатів. А коли Кеннеді застрелили, роботу отримав Джонсон.
— Застрелили? Правду кажеш? — зацікавився Роланд.
— Еге ж. Стріляв зі сховку боягуз на прізвище Освальд.
— А ваші Сполучені Штати були найсильнішою в світі державою.
— Ну, коли ти висмикнув мене за комір у Серединний світ, нам не давала розслабитися Росія, але в принципі так.
— І народ твоєї країни сам обирає собі діна. Влада передається не спадково.
— Правильно, — сказала вона, трохи сторожко, підозрюючи, що Роланд зараз почне паплюжити демократичну систему. Чи висміювати її.
Але стрілець її здивував.
— Цитуючи Блейна Моно, звучить суперово.
— Зроби мені послугу, Роланде, — не цитуй його. Більше ніколи. Домовились?
— Як хочеш. — І без найменшої паузи, проте тихим голосом він додав: — Тримай мого револьвера напоготові, як ти не від того.
— Я не від того, — одразу ж і так само тихо погодилась вона. Вийшло «а е ід ого» — ворушити губами вона не хотіла. Бо відчувала, що з будинків, що громадилися по цей бік Королівського шляху, як крамнички й заїжджі двори в середньовічному селі (чи на знімальному майданчику кінофільму про середньовічне село) за ними стежать. Вона не знала, хто там: люди, роботи чи, може, камери спостереження, що досі працювали, — але це відчуття розпізнала одразу, ще навіть до того, як його підтвердив Роланд. І лише одного погляду на Юка, котрий повертав голову то в один бік, то в інший, як маятник старого годинника, їй вистачило, щоб зрозуміти: він теж відчуває.
— І хорошим він був діном, ваш Кеннеді? — звичайним голосом запитав Роланд. У тиші, що панувала навколо, він розлягався на далекі відстані. Сюзанна усвідомила одну доволі приємну річ: їй вперше за довгий час не було холодно, хоч до річки, що з гуркотом несла свої води, було вже близько й до холоду тепер додавалась і волога. Вона надто зосередилася на довколишньому, щоб звертати увагу на холоднечу. Принаймні поки що.
— Ну, так вважали не всі, й, безперечно, не псих, який його вбив. Але мені він подобався, — сказала вона. — Коли балотувався на президента, він обіцяв людям, що багато що змінить. Напевно, в це повірила менш ніж половина виборців, бо більшість політиків брешуть з тієї ж причини, з якої мавпа гойдається на хвості, — просто тому, що в них це добре виходить. Та щойно його обрали, він почав втілювати свої плани в життя, як і обіцяв. У країні, яка називається Куба, стався конфлікт, і Кеннеді повівся відважно, як… ну, скажімо так, тобі було б приємно воювати разом з ним. Коли дехто побачив, як серйозно він налаштований, ці мудаки найняли того психа, щоб він його застрелив.
— Оз-вальт.
Вона кивнула, навіть не виправивши його. Врешті-решт, виправляти було нічого. Оз-вальт. Оз. Усе сходилося, чи не так?
— А коли загинув Кеннеді, влада перейшла до Джонсона?
— Угу.
— А він яким себе показав?
— Коли я покинула той світ, ще було рано казати щось напевне, але він був радше з тих, хто грає за правилами. «Нікого не чіпай, і тебе не чіпатимуть». Розумієш?
— Так, справді, — сказав стрілець. — Сюзанно, здається, ми прийшли. — Роланд зупинив Таксі Хо Фат. Він стояв, стискаючи ручки візка, і дивився на Ле Кас Рой Рюс.
Тут Королівський шлях закінчувався й починалося широке бруковане подвір’я, яке, напевно, колись охороняли люди Багряного Короля — не менш старанно, ніж «м’ясоїди» королеви Єлизавети несли варту в Букінгемському палаці. На бруківці темно-червоною фарбою було виведено око, що з роками лише на дещицю потьмяніло. На рівні землі можна було лише здогадуватися, що то за малюнок, проте з горішніх поверхів замку, на Сюзаннину думку, це око привертало до себе погляди всіх, хто дивився на північний захід.
«Мабуть, таке саме око, чорти б його взяли, намальоване тут з усіх сторін світу», — подумала вона.
Над зовнішнім подвір’ям висів розтягнутий між двох порожніх сторожових веж транспарант, на вигляд свіжий. На ньому трафаретом (також червоною, білою і синьою фарбами) було написано:
Замок за внутрішнім подвір’ям (і ріка, що виявилася замковим ровом) справді було зведено з темно-червоних кам’яних блоків, що з роками потемніли, майже почорніли. Вежі й вежечки у горішній частині замку розширювалися догори, наче заперечуючи закон земного тяжіння. Сам замок у цьому кричущому обрамленні був без жодних прикрас (за винятком того самого витрішкуватого ока, вирізьбленого на замковому камені арки над головним входом). Два повітряні містки обвалилися на подвір’я, засипавши його уламками каміння, але лишалося ще шість. Вони перетиналися на різних рівнях, нагадуючи Сюзанні перехрестя в тих місцях, де збігалося й розбігалося багато автострад. Що ж до будинків, то двері й вікна у них були на диво вузькі. З підвіконь і повітряних містків витріщалися на новоприбулих вгодовані чорні граки.