Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
В одному з кошиків лежала‘їжа: смажені курчата і свинина, кавалки яловичини, великі круглі рожеві шматки шинки. Сюзанна відчула, як від цього видовища її шлунок розтягується, неначе готується це все проковтнути, і лише з величезним зусиллям стримала чуттєвий стогін, що рвався з грудей. З переповненого рота витекло трохи слини, й вона крадькома стерла її рукою. Вони зрозуміють, що вона зробила, ради на то не було, але принаймні вона могла позбавити їх задоволення бачити, як голод блищить у неї на губах і підборідді. Юк загавкав, проте зі свого місця біля стрільцевої лівої ноги не зійшов.
В
— А ще там є панталони, куртки, шорбутси на хутрі та рукавички, — пояснив Фімало. — Бо в Емпатиці о цій порі року страшенна холоднеча, а вам ще багато місяців іти.
— На околицях міста ми залишили для вас легкі алюмінієві санчата, — сказав Файмало. — Можете закинути їх на свій візочок, а потім, коли почнуться сніги, повезете на них даму й свої ґунна.
— Ви, певно, думаєте, чому ми все це робимо, адже ми не схвалюємо вашого походу? — спитав Фімало. — Просто ми вдячні вам за порятунок…
— Ми вже думали, що нам гаплик, — втрутився Ф’юмало. — «Квотербеку кранти», як сказав би Едді.
Ці слова також боляче різонули Сюзанну… та не настільки боляче, як вигляд усієї тієї їжі. Не настільки боляче, як уявляти, як приємно було б натягти через голову грубого светра і відпустити, щоб він вільно впав майже до колін.
— Я вирішив, що спробую відмовити вас, якщо зможу, — сказав Файмало, єдиний, хто, як зауважила Сюзанна, говорив про себе в першій особі однини. — А як не зможу, то споряджу вас усім необхідним.
— Ти не зможеш його вбити! — вибухнув Ф’юмало. — Невже ти цього не розумієш, дубоголова ти машино смерті? Усе, що ти можеш, — зіграти йому на руку своєю нетерплячістю.
— Цить, — м’яко сказав Файмало, і Ф’юмало відразу ж замовк. — Він своє рішення прийняв.
— А що ви робитимете? — запитав Роланд. — Коли ми підемо?
Усі троє, неначе дзеркальне відображення, синхронно знизали плечима. Але відповів Файмало — так зване суперего уффіїв.
— Чекатимемо тут. Побачимо, загине чи виживе матриця творіння. А тим часом спробуємо підновити Лe Кас, повернути йому хоч дещицю колишньої величі. Колись тут було дуже гарно. І все ще може стати, як раніше. А зараз нашу бесіду скінчено. Беріть свої подарунки, дякуємо вам і бажаємо всього найкращого.
— Бурчимо, але бажаємо, — і Ф’юмало всміхнувся. Усмішка вийшла сліпучою і несподіваною.
Сюзанна мало не рвонула вперед. Нею керував навіть не голод, не жадання свіжої їжі (свіжого м’яса), а пристрасне бажання мати светра і теплу білизну. Їхні запаси харчів помалу виснажувалися (і, безперечно, закінчаться ще до того, як вони проминуть землю, що її уффії називали Емпатикою), але бляшанки квасолі, тунця й тушкованки ще перекочувалися у Таксі Хо Фат і шлунки в них із Роландом поки що були повні. Холод — от що її вбивало (принаймні таке було відчуття). Холод пробирався всередину, до серця, потроху, болісно, дюйм за дюймом.
Зупинило її дві речі. По-перше, вона усвідомила, що лише один крок уперед зараз потрібен для того, щоб знищити крихітний залишок її сили волі. Вона готова вибігти на середину мосту, впасти навколішки перед тим глибоким кошиком і порпатися в ньому, як
Втім, навіть не це її стримало. Стримав спогад про той день, коли вони побачили ворону з зеленою травою в дзьобі, ворону, що каркала «кру, кру!» замість «кар-кар!» Лише чортове зілля, так, та все одно зелене. Живе. Того дня Роланд наказав їй тримати язика на припоні, сказав… якже це прозвучало? Перемозі завжди передує спокуса. Вона й подумати не могла, що найбільшою спокусою всього її життя стане товстий рибальський светр, але…
Зненацька вона збагнула, що стрілець знав (якщо не з самого початку збагнув, то невдовзі після появи трьох Стівенів Кінгів): усе це — обман. Сюзанна не знала напевне, що в тих плетених кошиках, але дуже сильно сумнівалась, що там одяг і харчі.
Тож вона лишилася на місці.
— Ну? — терпляче промовив Файмало. — То ви візьмете мої подарунки? Якщо ви хочете їх мати, то мусите підійти, бо я не можу пройти далі, ніж до половини мосту. Одразу за тим місцем, де стоять Фімало і Ф’юмало, проходить зачарована лінія. Ви з жінкою можете через неї переступити. Ми — ні.
— Дякуємо за доброту, сей, — сказав Роланд, — але ми змушені відмовитися. Харчі в нас є, і одяг чекає там, попереду, хоч поки що бігає на копитах. Крім того, не так уже й холодно надворі.
— Атож, — погодилася Сюзанна, всміхаючись у три ідентичні (й однаково причмелені від подиву) обличчя. — Не так уже.
— Ми вже підемо, — Роланд знову вклонився над виставленою вперед ногою.
— Кажемо спасибі, кажемо, хай вам добре ведеться, — додала Сюзанна і знову торкнулася невидимих спідниць.
Вони з Роландом стали розвертатися. І саме цієї миті Фімало та Ф’юмало, не встаючи з колін, сягнули руками в кошики.
Команди від Роланда Сюзанна не потребувала: ні слова, ні викрику. Вона витягла з кобури револьвер і пристрелила того, хто був ліворуч від неї, — Ф’юмало, якраз коли він витягав з кошика сріблястого револьвера з довгим стволом. До нього було прив’язано щось на зразок шарфа. Блискавично, як завше, Роланд витяг свого револьвера і зробив один постріл. Над головами, налякано каркаючи, знялися в повітря круки, на мить затьмаривши своєю чорнотою блакитне небо. Фімало, також зі сріблястим револьвером у руці, повільно повалився вперед, на свій кошик із харчами. На обличчі в нього застигла гримаса подиву, а посеред лоба темніла дірка від кулі.
Файмало залишався на своєму місці, на дальньому краї мосту. Руки він досі тримав на грудях, але на Стівена Кінга більше схожий не був. Тепер він мав довге жовте обличчя старого, який помирає повільно й тяжко. Розкішна чорна чуприна змінилася брудно-сивим жмутом волосся. Шкіра на черепі облазила від екземи. Щоки, підборіддя й лоб пузирилися прищами й відкритими виразками, деякі були підсохлі, деякі кривавили.
— Що ти таке? — запитав Роланд.