Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Натомість він подивився вгору на круків (тепер їх були сотні), а ті поглянули на нього у відповідь, уважно, як учні на вчителя. Хлопчик помахав руками, наче крилами, і показав на старого. І повітря знову завирувало від лопотіння крил. Королівський міністр розвернувся, щоб пуститися навтьоки, та не встиг і кроку зробити, як на нього чорнильною хмарою налетіли круки. Він здійняв руки, щоб затулити обличчя, а вони сідали йому на голову й плечі, обліпляли його, як опудало. Інстинктивний жест не допоміг: на підняті руки насідало ще більше ворон, поки їхня спільна вага не потягла руки вниз. Дзьоби впиналися в обличчя старого, вибиваючи крихітні криваві татуювання.
— Ні! — заволав Мордред. — Шкіру залиште мені… а очі можете виїдати.
Отоді, коли голодні круки виклювали живому Рендо Задумливому очні яблука, колишній державний міністр і випустив з грудей той протяглий вереск, що його Роланд із Сюзанною чули, коли наближалися до околиць містечка під замком. Ті птахи, що вже не мали де примоститися, нависали над старим грозовою хмарою. Вони розвернули його на підборах, що вже трохи здіймалися над землею, і понесли до перевертня, котрий уже пройшов до середини мосту і присів навпочіпки. Чоботи й гнилий бушлат залишилися наразі позаду, на міському боці мосту. Те, що чекало на сея Задумливого, стояло на задніх лапах і махало передніми у повітрі. На волохатому череві чітко вирізнялася червона пляма. То вже був Дан-Тете, Маленький Червоний Король.
Чоловік без очей під власні крики плив у повітрі назустріч своїй долі. Він виставив уперед руки і розмахував ними, захищаючись, і передня лапа павука вхопила одну з них, підтягла собі до щетинистого рота і відкусила з хрускотом, як льодяника-ціпок.
Смакота!
Вісім
Того вечора, за останньою на диво вузькою і напрочуд неприємною хатиною містечка Роланд зупинився перед обійстям, що скидалося на малу ферму. Він став перед руїнами садиби і принюхався.
— Що, Роланде? Що?
— Сюзанно, ти відчуваєш запах дерева того будинку?
Вона понюхала повітря.
— Взагалі-то так. А що?
Він повернувся до неї і всміхнувся.
— Якщо ми чуємо його запах, це означає, що його можна палити.
Так і виявилось. Попри всі Роландові похідні хитрощі й півбанки «Стерно», розгорялося багаття неохоче, але врешті-решт зайнялося. Сюзанна вмостилася якомога ближче до вогню і час від часу підставляла до багаття то один бік, то інший, щоб нагрітися рівномірно, і насолоджувалась краплинами поту, що стікали по обличчю, грудях, а потім і по спині. Вона вже встигла призабути, як приємно бути в теплі, і все підгодовувала полум’я дровами, аж поки багаття не розрослося до величезного. Тваринам, що мешкали далі на відкритих просторах, через які пролягав Шлях Променя, котрий уже зцілювався, те багаття, напевно, здалося кометою, що впала на Землю і досі палала. Біля Сюзанни сидів, прищуливши вуха, Юк і, наче зачарований, дивився на вогонь. Сюзанна все чекала, коли ж Роланд запротестує, коли скаже їй, щоб, заради свого батька, перестала розпалювати кляте багаття і дала йому просто горіти. Але Роланд мовчав. Він сидів, розклавши перед собою розібрані револьвери, і змащував деталі. Коли полум’я стало надто гарячим, він просто перемістився на кілька футів назад. Його худа тремка тінь танцювала в світлі багаття комалу.
— Ти витримаєш ще одну-дві холодні ночі?
Сюзанна кивнула.
— Якщо доведеться, то де я дінуся?
— Коли наближатимемось до засніжених земель, буде справді холодно. Пообіцяти, що лише одну ніч доведеться ночувати без багаття, я не можу, та думаю, що таких ночей буде не більше, ніж дві.
— Ти думаєш, що без багаття легше буде вполювати дичину? Правильно?
Роланд кивнув і заходився збирати револьвери.
— А вже післязавтра дичина з’явиться?
— Так.
— Звідки ти знаєш?
Він замислився над питанням.
— Точно сказати не можу… але знаю.
— Ти відчуваєш запах?
— Ні.
— Знаходиш їх доторком?
— Теж ні.
Сюзанна здалася.
— Роланде, а якщо Мордред сьогодні вночі нашле на нас птахів?
Усміхнувшись, він показав на багаття. Під полум’ям спалахував і пригасав, наче драконове дихання, розсип червоногарячих жарин.
— Так близько до твого багаття вони не підлетять.
— А завтра?
— Завтра ми вже будемо далеко від Ле Кас Рой Рюс. Навіть Мордред не зможе намовити їх летіти на таку відстань.
— А хоч це ти звідки знаєш?
Він знову похитав головою, хоча про відповідь здогадувався. Його знання надходило з Вежі. Він відчував, як у голові народжується її пульсація, подібно до того, як зелений паросток прокльовується з сухого зерна. Але говорити про це було ще зарано.
— Лягай, Сюзанно. Поспи. Я побуду на чатах до півночі, потім тебе розбуджу.
— То тепер ми по черзі стоятимемо на варті, — сказала вона.
Він кивнув.
— Він спостерігає за нами?
Роланд упевнений не був, але думав, що Мордред спостерігав. У своїй уяві він бачив худенького хлопчака (але перед ним випиналося черево, бо він добряче попоїв), голого, якщо не брати до уваги розлізлого на шмаття брудного пальта. Худенький хлопчик в одному з тих неприродно худих будинків, десь так на третьому поверсі, там, звідки відкривався хороший огляд. Він сидить на підвіконні, підтягнувши коліна до грудей, щоб зігрітись. Шрам у нього на боці, мабуть, болить від пронизливого холоду. Він дивиться на вогник їхнього багаття і заздрить. Заздрить ще й тому, що вони в товаристві одне одного. Його напівмати і Білий Батько сидять, повернувшись до нього спинами.
— Можливо, — сказав Роланд.
Сюзанна хотіла було лягати, але знову сіла. І торкнулася прищика біля губи.
— Роланде, це не прищ.
— Ні? — Він замовк, тільки дивився на неї.
— Одна моя подруга в коледжі теж таке мала, — сказала Сюзанна. — Воно кривавило, потім присихало, майже загоювалось, потім темнішало і кривавило трохи більше. Зрештою вона пішла до лікаря… до спеціаліста, ми називаємо їх дерматологами… а він сказав, що це ангіома. Кривава пухлина. Він зробив її укол новокаїну і вирізав цю штуку скальпелем. Сказав: добре, що вона вчасно прийшла, бо з кожним днем та пухлина проростала трохи глибше. А зрештою проросла б їй крізь піднебіння, може, аж у носові пазухи.
Роланд мовчки чекав. Фраза, яку вона вжила, відлунювала в нього у голові. Кривава пухлина. Він думав, що цими словами можна було б описати й самого Багряного Короля. А ще Мордреда.
— Новокаїну в нас голяк, красунчику, — озвалася Детта Волкер. — Це сто пудів. Але якшо прийдеться, то візьмеш ти ножа і виріжеш з мене цю херовину. Зробиш це швидше, ніж твій пухасик муху в повітрі злове. Ясно тобі? Доганяєш?
— Так, — сказав Роланд. — А тепер лягай. Відпочинь.