Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Тож він сидів, і тремтів, і слухав звуки їхніх голосів, аж поки голоси не стихли. Може, вони заснули. Він і сам міг трохи подрімати. І єдине, що втримувало його від того, щоб начхати на все й піти геть, — ненависть до них. Бо вони були в товаристві одне одного, тоді як у нього не було нікого. Нікого-нікого.
«Мордред голодний, — тужливо подумав він. — Мордреду холодно. І в Мордреда нікого нема. Мордред сам-один».
Він притулив своє зап’ястя до рота, глибоко ввігнав зуби й став смоктати тепло, що витікало з руки. У крові відчувалися рештки життя Рендо Задумливого… але їх було так мало! І вони так швидко закінчувались! А коли закінчаться, не буде більше нічого, крім беззмістовного циклу переробки себе самого.
У темряві Мордред розплакався.
За чотири години після світання, під білим небом, що обіцяло дощ або мокрий сніг (чи те й інше водночас), Сюзанна Дін лежала, тремтячи, за поваленим стовбуром і дивилася вниз у маленьку улоговину. «Ти почуєш Юка, — інструктував її стрілець. — І мене почуєш. Я зроблю, що зможу, але гнатиму їх поперед себе, а стріляти буде зручніше тобі. Постарайся, щоб кожна куля потрапила в ціль».
Погіршувало становище невідчепне відчуття, що Мордред зачаївся десь дуже близько і може спробувати напасти на неї з засідки, зі спини. Вона постійно озиралася, проте вони вибрали доволі відкриту місцину, і в траві за нею нікого не було, тільки раз пробіг підстрибом великий коричневий заєць, тягнучи по землі вуха.
Врешті з-за купи дерев зліва почувся пронизливий гавкіт Юка. А наступної миті загукав Роланд:
— Хайя! Хайя! Ану швидко біжіть! Біжіть, я кому сказав! І не зупиняйтесь! Не зупиняйтесь ні… — Слова обірвалися кашлем. Не подобався їй той кашель. Геть не подобався.
Крізь дерева вона побачила якийсь рух і покликала на поміч Детту Волкер (то був один з нечисленних випадків, відколи Роланд змусив її визнати, що в її голові криється інша особа).
Ти мені потрібна. Якщо хочеш, щоб тобі знову було тепло, то зроби так, щоб мої руки не тремтіли і я могла стріляти прямо.
І безперервне тремтіння тіла припинилося. А коли з-за дерев вискочило стадо оленів — і не маленьке, під проводом самця з розкішними рогами, — руки теж перестали труситись. У правій вона тримала Роландів револьвер з руків’ям, оздобленим сандаловим деревом.
З’явився Юк. Він вискочив з лісу за останнім оленем, що трохи відстав від стада. То була самиця-мутант, яка бігла (з дивною грацією) на чотирьох ногах різної висоти, а п’ята м’яко теліпалася під черевом, як цицька. Останнім вийшов Роланд. Він уже не біг, а радше йшов, похитуючись, уперед швидким кроком. Вона не звернула на нього уваги: прицілювалася у ватажка, поки здоровань біг у її полі обстрілу.
— Сюди, — шепнула вона. — Перебіжи правіше, миленький, ну ж бо, давай. Комала-кам-кам.
Причини робити це ватажок стада не мав жодної, проте це сталося: він повів своїх утікачів трохи в бік Сюзанни. А її саму сповнила та холодність, якої вона чекала. Все навколо набувало виразніших обрисів, зір загострювався, аж поки вона не побачила м’язи під шкурою ватажка, білі півкола білків його очей, коли він їх підкочував, давній шрам на передній нозі найближчої до нього самиці, який так і не заріс шерстю. Їй раптом схотілося, щоб з обох боків від неї лежали Едді та Джейк, відчували те, що відчувала вона, бачили те, що вона, та потім і це бажання зникло.
Я вбиваю не з револьвера: та, що вбиває з револьвера, забула лице свого батька.
— Я вбиваю серцем, — пробурмотіла вона й відкрила вогонь.
Перша куля втрапила оленю-ватажку в голову, і він упав на лівий бік. Решта стада побігла повз нього. Одна самиця перестрибнула через його тіло, і Сюзаннина куля наздогнала її в найвищій точці польоту. Самиця впала мертва з іншого боку, одна нога в неї незграбно вивернулась, поламана, вся грація щезла.
Сюзанна почула, як Роланд вистрелив тричі, але не озирнулась, щоб подивитись, як він упорався. У неї було своє завдання, і виконала вона його добре. Кожна з останніх чотирьох куль у барабані наздогнала по оленю, і лише один ще ворушився, коли впав. Їй не спало на думку, що то були навдивовижу вдалі постріли, а надто з револьвера. Врешті-решт, вона була стрільцем, і стрілянина була її справою.
До того ж ранок видався безвітряний.
Половина стада лежала мертва у порослій травою улоговині. Всі олені, що залишились, крім одного, повернули вліво і метнулись униз схилом до струмка. За секунду вони зникли за вербовою завісою. Останній, однолітній самець, побіг просто на Сюзанну. Вона не стала навіть перезаряджати револьвер купкою куль, що лежали поряд з нею на квадраті оленячої шкіри, просто взяла одну Орізу, машинально намацавши рукою тупе місце для пальців.
— Оріза! — пронизливо закричала вона. Тарілка полетіла над сухою травою, трохи здіймаючись у повітря й дивно постогнуючи. Вона вдарила оленя, що біг, усередину шиї. Чорні на тлі білого неба краплини крові гірляндою розлетілись довкола його голови. Сокира різника — і та б не виконала роботу охайніше. Декілька секунд олень ще біг уперед, без страху і без голови. Кров цебеніла з обрубка його шиї, поки розігнане серце робило свої останні півдюжини ударів. Потім олень упав, незграбно розставивши передні ноги, менш ніж за десять ярдів від того місця, де ховалася Сюзанна. Суха жовта трава вкрилась яскраво-червоними плямами.
Страждання довжелезної ночі було забуто. Заніміння полишило її руки й ступні. Вона більше не відчувала ні горя, ні втрати, ні страху. Хоч і недовго, але Сюзанна була якраз тією жінкою, якою зробило її ка. Запах пороху змішувався з запахом крові вбитого оленя, то була ядуча суміш, проте водночас і найприємніші пахощі в світі.
Стоячи на своїх куксах, Сюзанна розпростерла руки, стискаючи Роландів револьвер у правій, і виставила їх рогаткою до небес. І закричала. Без слів — та їх і бути не могло. Миттєвості наших найбільших тріумфів завжди безсловесні.
Роланд наполіг на тому, щоб вони дуже ситно поснідали, і Сюзаннині протести, що холодна тушкованка на смак — наче грудкувата каша, на нього анітрохи не подіяли. Але вже близько другої години дня за його супер-пупер-годинником (приблизно о тій порі, коли невпинний холодний дощ перетворився на крижану сльоту) вона зраділа такій його завбачливості. То був день найтяжчої фізичної праці в її житті, і він ще не закінчився. Роланд весь час був поряд з нею, працював так само, як і вона, не зважаючи на кашель, що дедалі дужчав. Під час короткого, проте шалено смачного обіду (підсмажених на вогнищі біфштексів з оленини) вона мала нагоду подумати про те, який дивний він був, який надзвичайний. Після всього часу, проведеного разом, після всіх пригод вона й досі не знала, що він за людина. Навіть близько не підійшла до розгадки. Вона бачила, як він сміявся і плакав, убивав і танцював, бачила, як він спав і сидів навпочіпки за кущами, спустивши штани й нависаючи задом над тим, що він називав колодою полегшення. Вона ніколи не спала з ним, як жінка з чоловіком, але думала, що в усіх інших обставинах він їй розкрився, і… ні. Розгадки досі не було.
— Цей кашель чимраз більше нагадує запалення легенів, — завважила Сюзанна невдовзі після того, як почався дощ. Він застав їх за приготуваннями, що їх Роланд називав авен-кар: вони переносили туші убитих тварин і готувалися їх обробляти.
— За це не турбуйся, — сказав Роланд. — У мене тут є все, щоб вилікувати хворобу.
— Правду кажеш? — із сумнівом спитала вона.
— Атож. І пігулки, я їх не загубив. — Він сягнув рукою в кишеню і витяг звідти жменю таблеток аспірину. Сюзанні здалося, що його обличчя виражало справдешнє благоговіння, але чом би й ні? Можливо, він завдячував астину життям. Астину і чифлету.