Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— А ти як думаєш? — запитав Роланд.
— Мабуть, ні, але я не проти це перевірити. — Вона помовчала. — Як гадаєш, чим вони харчуються?
Роланд лише головою похитав. Їхній шлях саме пролягав через казковий скам’янілий сад гострих, мов голка, скель. А трохи віддалік сотня чи більше чорних, схожих на круків птахів розсілися колом на пласкій поверхні столової гори і на її краю та спостерігали за Роландом і Сюзанною, як суд присяжних, очима-намистинами.
— Може, нам варто зійти зі стежки? Побачимо, що за пташки.
— Якщо ми загубимо стежку, то можемо більше її не знайти, — заперечив Роланд.
— Дурниці! Юк легко…
— Сюзанно, я більше не хочу про це чути! — Такого різкого сердитого тону вона раніше від нього не чула. Ні, сердитим вона бачила Роланда багато разів. Але її стурбували дріб’язкові й бурчливі нотки, що прослизнули в його тоні. І трохи налякали.
Наступні півгодини вони йшли мовчки. Роланд штовхав Таксі Хо Фат, Сюзанна в ньому їхала. Потім вузька стежина (Бедлендс-авеню, як вона тепер називала її про себе) пішла вгору, і Сюзанна зістрибнула, порівнялася з ним і рушила далі поряд. Для таких випадків вона розірвала навпіл його футболку і обгорнула нею кисті рук. Тканина захищала шкіру від гострих камінців, але також трохи зігрівала.
Роланд зиркнув на неї і перевів погляд на стежку, що лежала попереду. Його нижня губа була трохи відкопилена, і Сюзанна подумала, що він навіть не здогадується, який свавільний у нього зараз вигляд — як у трирічної дитини, яку не взяли на пляж. Він цього не знав, а вона не збиралась йому розповідати. Можливо, згодом, коли вони озирнуться в минуле на цей кошмар і посміються з нього. Коли вже навіть не пригадуватимуть, чому така жахлива ніч, коли температура надворі — сорок один градус, а ти не можеш спати, лежиш і тремтиш на холодній землі, дивлячись, як на небі час від часу пролітає метеорит, і думаєш: «Лише светр, більше мені нічого не потрібно. Один нещасний светр — і я буду щаслива, як папужка під час годівлі». А ще думаєш, чи вистачить Юкової шкурки, щоб зробити їм обом по парі панталонів, і чи вбити його не означає зробити нещасній тваринці послугу — відколи Джейк пішов на галявину, він ходить мов у воду опущений.
— Сюзанно, — порушив мовчанку Роланд. — Я грубо з тобою розмовляв. Благаю твого прощення.
— Це не потрібно, — відмахнулася вона.
— Думаю, потрібно. Нам вистачає проблем і без того, щоб штучно їх створювати. Без того, щоб тримати одне на одного образу.
Вона мовчала. Дивилася на нього знизу вгору, а він звернув погляд на південний схід, де кружляли птахи.
— Ті граки, — мовив він.
Сюзанна мовчки чекала продовження.
— У дитинстві ми часом називали їх Чорними птахами Ґана. Я ж розповідав, як ми з другом Катбертом кришили хліб для птахів після того, як повісили кухаря?
— Так.
— Ті птахи були точнісінько як ці. Дехто називав їх замковими птахами. Але не королівськими, бо харчуються вони падлом. Ти питала, що вони тут їдять. Може, шукають трупи на подвір’ях і вулицях його замку, тепер, коли господаря нема.
— Ле Кас Рой Рюс, або Рой Руж, чи як там ви його називали.
— Еге ж. Стверджувати не беруся, та…
Роланд не договорив, але в цьому й не було потреби. Потому Сюзанна уважно стежила за птахами, і справді, вони летіли на південний схід і поверталися звідти. Птахи могли означати, що поступ у їхніх мандрах усе-таки намітився. Причина для радості була слабенька, проте достатня, щоб покращити їй настрій до кінця дня і аж до холоднющої ночі.
Наступного ранку, коли вони вкотре снідали холодною їжею у таборі вкотре без багаття (Роланд пообіцяв, що ввечері вони використають трохи «Стерно», щоб вечеря була бодай теплою), Сюзанна попросила глянути на годинника, подарованого корпорацією «Тет». Роланд доволі охоче передав їй свій подарунок. Вона довго вдивлялася в три сіґули, вигравіювані на кришці, особливо у Вежу з її спіраллю вікон. Потім відкрила кришку й зазирнула всередину. Не підводячи погляду на Роланда, попросила:
— Розкажи ще раз, що вони тобі сказали.
— Вони передали мені те, що почули від одного зі своїх хлопців «доброго розуму». Надзвичайно обдарованого, за їхніми словами, хоча як його звали, я не запам’ятав. Він сказав, що коли наближатимемось до Темної вежі, годинник може зупинитися чи стрілки стануть рухатися в протилежний бік.
— Важко уявити, щоб «Патек Філіп» показував час у зворотний бік. Якщо вірити йому, в Нью-Йорку зараз восьма шістнадцять ранку чи вечора. Тут у нас більше схоже на пів на сьому ранку, але навряд чи це має велике значення. А як ми дізнаємось, що цей годинничок поспішає чи відстає?
Роланд перестав збирати свої ґунна і замислився над питанням.
— Бачиш крихітну стрілочку внизу? Ту, яка біжить сама по собі?
— Секундну стрілку, так.
— Скажи, коли вона стане вертикально.
Сюзанна спостерігала, як секундна стрілка бігла у своєму циферблаті, а коли та показала на дванадцяту, сказала:
— Зараз.
Роланд сидів навпочіпки (тепер, коли біль у стегні більше не надокучав, ця поза давалася йому заввиграшки). Він заплющив очі й обійняв руками коліна. Кожен його видих виривався в повітря тонким пасмом туману. На це Сюзанна намагалася не дивитись, бо не могла позбутися відчуття, що ненависна холоднеча тепер настільки зміцніла, що могла являтися їм, хай навіть примарна, але видима.
— Роланде, що ти ро…
Він застережно виставив руку долонею вперед, і вона замовкла.
Секундна стрілка поспішала своїм циферблатом: от уже вона опустилася до шостої години, потім поступово підібралася до дванадцятої. А коли вже була там…
Роланд розплющив очі й сказав:
— Хвилина. Істинна хвилина, як я під Променем живу.
Сюзанна аж рота розкрила від подиву.
— Як, на Бога, ти це зробив?
Роланд похитав головою. Він сам не знав. Знав лише, що Корт навчив їх завжди тримати час у голові, бо годинники стали ненадійні, а з сонячного годинника хмарної днини (чи опівночі) користі не було жодної. Одного літа він ніч за ніччю відправляв їх у Дитячий ліс на захід від замку (там було дуже незатишно і страшно, особливо на самоті, хоча, звісно, жоден з хлопців нізащо б у цьому не зізнався), аж поки вони не зуміли вийти на подвір’я за Великою залою рівно о тій хвилині, яку загадав їм Корт. Дивно якось працював цей годинник-у-голові. Попервах не працював узагалі. Ніяк. І ще раз ніяк. Раз у раз опускалася мозоляста Кортова рука, щедро сипалися запотиличники, і Корт гарчав: «Шмаркач! Завтра ввечері повертайся в ліс! Бачу, тобі там подобається!» Та щойно годинник у голові почав цокати, то час показував завжди правильно. Потім Роланд його на тривалий час втратив, так само, як світ втратив свої сторони, але тепер годинник повернувся, і це стрільця дуже підбадьорило.
— Ти рахував секунди? — не вгавала Сюзанна. — Міссісіпі-раз, Міссісіпі-два, отак?
Він похитав головою.
— Я просто знаю. Знаю, коли хвилина чи година закінчується.
— Ясно! — пирхнула вона. — Ти вгадав!
— Якби я вгадував, то чи зміг би так точно сказати, що стрілка зробила один оберт?
— Тобі пощастило, — буркнула Детта і пильно подивилася на нього, майже заплющивши одне око. Цей вираз Роланд ненавидів. (Але ніколи про це не казав, бо так Детта стала б тільки більше його дражнити за кожної нагоди, коли показувалася.)