Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Проминувши звалище якихось приладів (на вигляд — генераторів), вони ввійшли до лабіринту безладно розставлених вагонів, що дуже відрізнялися від тих, які возив Блейн Моно. Деякі нагадували Сюзанні вагони електричок, які вона свого часу, себто 1964 року, бачила в Нью-Йорку на вокзалі «Гранд-Сентрал». Неначе на потвердження свого здогаду, вона помітила на одному з них напис «РЕСТОРАН». Утім, були й інші, значно старіші на вигляд. Обшиті темними приклепаними листами жерсті чи сталі, не хромовані, вони скидалися на пасажирські поїзди, що їх можна було побачити в старому вестерні чи телесеріалі на кшталт «Меверика». Біля одного з таких вагонів стояв робот, з чиєї шиї стирчали в усі боки дроти. Свою голову (в картузі з емблемою «Кондуктор 1-го класу») він тримав під пахвою.
Попервах Сюзанна ще сяк-так намагалася рахувати в цьому лабіринті повороти праворуч і ліворуч, та потім облишила цю невдячну справу. Нарешті вони вийшли десь за п’ятдесят ярдів від будиночка, обшитого дошками, з написом над дверима: «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ». Від лабіринту хатину відділяв майданчик потрісканого бетону, захаращений візками для багажу, горами ящиків для тари. Також тут лежали два мертві Вовки. «Ні, — подумала Сюзанна. — З отим буде три». Третій застиг, обіпершись на стіну, в глибокій тіні за рогом будівлі «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ».
— Ходімо, — сказав старий з копицею сивого волосся. — Вже недалеко. Але треба поквапитися, бо, якщо попадемося тахінам з Дому розбитих сердець, вони вас уб’ють.
— Нас вони теж вб’ють, — докинув наймолодших із трьох чоловіків і відгорнув волосся з очей. — Усіх, крім Теда. Тед — єдиний з нас незамінний. Просто він надто скромний і не любить про це згадувати.
Поза «ВАНТАЖЕННЯМ/ЗАГУБЛЕНИМ БАГАЖЕМ» розташовувалася (цілком логічно, подумала Сюзанна) ТРАНСПОРТНА КОНТОРА. Сивий поторсав двері. Замкнено. Але його це радше потішило, ніж засмутило.
— Дінкі? — промовив він.
Як виявилося, так звали наймолодшого з них трьох. Хлопець узявся за ручку, і Сюзанна почула, як усередині щось тріснуло. Дінкі відступив від дверей. Тед знову спробував штовхнути двері, й цього разу вони відчинилися без проблем. Їхнім очам відкрилося темне приміщення, розділене навпіл високою конторкою, табличка на якій викликала в Сюзанни легку ностальгію: ВІЗЬМІТЬ НОМЕРОК І ЧЕКАЙТЕ.
Коли двері за ними зачинилися, Дінкі ще раз узявся за ручку. І знову пролунало сухе клацання.
— А тепер ти їх замкнув, — у Джейковому голосі, здавалося, забриніло звинувачення, але він усміхався, й на щоках знову з’явився рум’янець. — Правда ж?
— Не зараз, будь ласка, — сказав сивий чоловік, Тед. — На це нема часу. Прошу, йдіть за мною.
Піднявши дошку конторки, він повів їх усередину. За нею виявилася службова зона, в якій сиділо два роботи (з вигляду — давно мертві) й три скелети.
— І чому, чорт забирай, ми постійно натикаємося на кістки? — спитав Едді. Як і Джейк, він уже почувався ліпше й просто розмірковував уголос, не сподіваючись на відповідь. Проте отримав її. Від Теда.
— Юначе, ви ж знаєте про Багряного Короля? Знаєте, авжеж, знаєте. Так от, на мою думку, колись давно він усю цю частину світу отруїв газом. Пожартував так, мабуть. А темрява, яку ви щойно бачили, — це залишковий ефект. Король божевільний, звісно. В тому-то й халепа. Сюди.
Через двері з написом «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ» він провів їх до кабінету, який колись, певно, займало велике цабе в магічному світі постачань і вантажів. На підлозі Сюзанна помітила безліч слідів, які свідчили про те, що до цього приміщення не так давно навідувалися. Можливо, якраз ці троє. Всередині стояв стіл, вкритий шестидюймовим шаром пухкого пилу, а також два стільці й канапа. За столом було вікно. Колись його затуляли жалюзі, проте вони вже давно обвалилися на підлогу, а краєвид, що відкривався з вікна, був відразливий і захопливий водночас. Земля за станцією «Край Грому» нагадала Сюзанні пустельні обшири на протилежному від Калій боці річки Вайє, хіба що суворіші й огидніші.
І, звісно, тут теж панував напівморок.
Рейки з навіки завмерлими поїздами нитками сталевого павутиння розбігалися вусібіч. А небо над ними, найтемнішої аспідно-сірої барви, висіло так низько, що, здавалося, простягни руку — й торкнешся. Повітря між небом і землею було якимось щільним: Сюзанна піймала себе на тому, що примружується, щоб усе роздивитися, хоча ні справжнього туману, ні смогу не бачила.
— Дінкі, — покликав сивий.
— Так, Тед.
— Що ти залишив для нашого друга Горностая?
— Робота-ремонтника, — відповів Дінкі. — Все матиме такий вигляд, ніби він сам знайшов дорогу через двері з Федіка, спрацювала сигналізація, а тоді він підсмажився на колії на дальньому боці сортувальної. Деякі з них досі під напругою. Там часто валяються обгорілі птахи, але на чималого расті сигналізація не купиться. А от на робота… Він повірить, я впевнений. Горностай не дурний, але там усе переконливо.
— Добре. Це дуже добре. Стрільці, а погляньте-но туди. — Тед показав на гостру скелю, що видніла на горизонті. Простеживши за його рукою, Сюзанна одразу побачила той виступ — у напівмороці всі обрії здавалися близькими. На її погляд, нічого особливого в тій скелі не було, хіба що тіні біля неї згущувалися щільніше і височіли безплідні гори поваленого каміння. — То Кан Стік-Тете.
— Маленька Голка, — сказав Роланд.
— Досконалий переклад. Саме туди ми й вирушимо.
У Сюзанни стислося серце. До гори (чи пагорба, якщо його можна було так назвати) було аж ніяк не менше восьмидесяти миль. Принаймні на межі видимості. Едді й Роланд та двоє молодших чоловіків, як вона собі гадала, не донесуть її аж так далеко. І взагалі, звідки їм було знати, що новим супутникам можна довіряти?
«А з іншого боку, — подумала вона, — хіба в нас є вибір?»
— Вас не доведеться нести, — сказав їй Тед, — але ваша допомога Стенлі не завадить. Ми візьмемося за руки, як на спіритичному сеансі. Я хочу, щоб, коли ми проходитимемо, ви всі візуалізували ту скелю. І щоб весь час прокручували в голові назву: Стік-Тете, Маленька Голка.
— Стоп-стоп-стоп, — захитав головою Едді. Вони підійшли до чергових дверей, за якими була стінна шафа. Всередині висіли металеві плічка й старезний червоний блейзер. Едді взяв Теда за плече й розвернув обличчям до себе. — Через що будемо проходити? Де? Якщо це двері типу тих, останніх…
Тед вимушений був підвести погляд, щоб подивитися на Едді, адже Едді був вищий, і Сюзанна помітила дивовижну й страшну річ: очі Теда неначе здригалися в очницях. Але відразу ж зрозуміла, що насправді це не так. Просто зіниці чоловіка розширювалися й звужувалися моторошно швидко. Неначе не могли вирішити, світло в кабінеті чи темно.