Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Але він обводить «в» і вже за п’ять днів опиняється у приймальні збанкрутілої танцювальної студії в Сан-Франциско (квитки на поїзд із Сакраменто йому попередньо оплатили) разом з трьома іншими чоловіками й похмурою дівчинкою-підлітком (як пізніше виявиться, то Таня Лідс із Брайса, штат Колорадо). Це краще, ніж чотириста осіб, які прийшли на тестування до спортзалу, приваблені оголошенням, що обіцяло райське життя. Здебільшого то були козли. А тут зібралося четверо овець. Один відсоток. Але навіть це, як з часом дізнається Бротіґен, надзвичайно великий улов.
Врешті-решт його проводять до кабінету з написом «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ». У кабінеті тісно від запорошеного балетного реквізиту. На складаному стільчику сидить чоловік у коричневому костюмі, широкоплечий і з суворими рисами обличчя, у комічному оточенні тонких рожевих балетних пачок. «Ото вже жаба в чарівному саду», — думає Тед.
Спираючись руками на широчезні стегна, чоловік нахиляється вперед.
— Містере Бротіґен, — каже він, — може, я і жаба, але ця жаба може запропонувати вам роботу вашої мрії. Або попрощатися з вами, потиснувши руку й подякувавши щиро. Все залежить від вашої відповіді на одне питання. Точніше, питання на питання.
Чоловік (як виявиться, звуть його Френк Армітейдж) простягає Теду аркуш паперу. На ньому збільшеним шрифтом Питання 23, про Юнака і Сумку з Грішми.
— Ви обвели «в», — каже Френк Армітейдж. — А тепер, одразу, без найменших роздумів, скажіть, чому ви це зробили.
— Бо ви цього хотіли, — відповідає Тед одразу без найменших роздумів.
— А звідки ви знали?
— Бо я телепат, — каже Тед. — Якраз той, кого ви шукаєте. — Він намагається зберігати незворушність, і, на його думку, йому непогано це вдається, але в душі в нього все співає від радості й величезного полегшення. Через те, що він знайшов собі роботу? Ні. Бо невдовзі йому зроблять пропозицію, порівняно з якою блякнуть навіть призи в телеіграх? Ні.
Все тому, що комусь нарешті знадобився його дар.
Все тому, що нарешті він комусь потрібен.
Робота виявилася ще одним безплатним сиром, але Бротіґен був досить відвертий у своїх магнітофонних мемуарах, щоб визнати, що погодився б на неї, навіть якби знав правду.
— Бо талант не може мовчати, він просто не вміє мовчати, — сказав Тед. — Байдуже, який це хист: ламати сейфи, читати думки чи ділити десятизначні цифри в думці, — він волає, вимагаючи застосування. Він ніколи не замовкає. Він розбудить вас посеред ночі, коли ви такі змучені, що понад усе на світі хочете спати, і закричить: «Використай мене, використай, використай! Мені остогидло просто сидіти! Використай мене, мудак кінчений, використай!»
Джейк не втримався від підліткового реготу. Потім засоромився і прикрив рота долонею, але сміятися не перестав. Юк подивився на нього знизу вгору чорними очиськами з золотими обручками-обідцями, паща в нього розтяглася до вух.
Там, у кімнаті, напханій тонкими рожевими балетними пачками, у фетровому капелюсі, що сидів набакир на коротко стриженій голові, Армітейдж запитав, чи Тед чув коли-небудь про «Південноамериканських морських бджіл». Коли Тед відповів, що не чув, Армітейдж розповів йому, що 1946 року консорціум багатих бізнесменів з Південної Америки (переважно з Бразилії) найняв групу американських інженерів, будівельників і свердлярів. Загалом їх було більше сотні. Ці люди й стали «Південноамериканськими морськими бджолами». Консорціум уклав з ними угоди на чотири роки і за різними тарифами оплати праці, але платили (на превеликий подив для всіх) надзвичайно щедро. З бульдозеристом могли підписати контракт на 20 тисяч доларів річної платні, що на ті часи становило кругленьку суму. Але на цьому дива не закінчувались: була ще премія в обсягах річного заробітку. Тобто 100 тисяч доларів за чотири роки. Звісно, якщо працівник погоджувався на одну умову: він їде, працює і не повертається додому, поки не закінчаться ті чотири роки чи поки не буде зроблено роботу. Щотижня тобі належано два вихідні (як і в США), щороку — відпустка (знову ж таки як в США), але в пампасах. Ти не мав права повертатися до Північної Америки (чи навіть до Ріо), поки не спливе чотирирічний термін. Якщо в Південній Америці ти помирав, то ховали б тебе там — ніхто не збирався оплачувати перевезення тіла до Вілксбара чи ще кудись. Але п’ятдесят штук платили одразу, авансом і давали два місяці пільгового періоду, протягом яких ти міг витратити ці гроші, вкласти їх у щось чи зробити з ними що завгодно. Якщо твій вибір зупинявся на інвестиціях, то за чотири роки, коли ти повернешся з джунглів, увесь засмаглий, накачаний і з купою цікавих історій, які переповідатимеш до кінця життя, п’ятдесят тисяч могли вирости до сімдесяти п’яти. І авжеж, коли контракт закінчувався, ти отримував те, що англійські моряки любили називати «другою половиною».
У нас приблизно те саме, переконливо повідомив Армітейдж Теду. Та тільки авансом давали двісті п’ятдесят тисяч, а по закінченні угоди відвалювали півмільйона.
— Це звучало неймовірно, — розповідав Тед із «Волленсака». — Авжеж, я був шокований. І лише згодом зрозумів, як дешево нас купували, навіть за тодішніми цінами. Дуже красномовно про їхню скнарість уміє розповідати Дінкі… «вони» в цьому випадку — це всі бюрократи Короля. Він каже, що Багряний Король намагається і все суще знищити, і в бюджет при цьому вкластися. Авжеж, Дінкі правий, але я думаю, що навіть він розуміє (хоч і не визнає цього, ну аякже) — якщо людині запропонувати забагато, вона відмовиться в це вірити. Чи, залежно від її уяви… а багато телепатів і ясновидців уявою майже не наділені… просто не зможе повірити. Отже, період нашої кабали становив шість років, з можливістю поновлення контракту, й Армітейдж сказав, що вирішити я мав негайно. Леді й джентльмени, немає успішнішої техніки маніпуляції, ніж та, коли ти забиваєш жертві баки, сковуєш її жадібністю, а потім береш її тепленькою за допомогою блискавичної атаки.
Мене атакували належним чином, і я одразу ж погодився. Армітейдж пообіцяв, що мою чверть мільйона вже сьогодні ввечері перекажуть на рахунок у «Морському банку» Сан-Франциско, звідки я зможу її забрати, коли заманеться. Я спитав, чи потрібно підписувати якийсь контракт. Він простягнув мені свою руку — величезну, як окіст, — і сказав, що ось він, наш контракт. Я потім запитав, куди я поїду й що робитиму (хоч ви й погодитесь, що всі ці питання я мав би поставити перед тим, як давати згоду, але я був такий приголомшений, що мені навіть на думку не спало поцікавитись).
До того ж я чомусь був упевнений, що знаю. Я думав, що працюватиму в якомусь урядовому проекті й це буде пов’язано з «холодною війною». Телепатичний відділ ЦРУ чи ФБР, розташований на острові в Тихому океані. Пам’ятаю, як ще подумав тоді, що незлецька б вийшла радіоп’єса.
Армітейдж сказав: «Теде, ти вирушиш у далеку подорож, але разом з тим це буде те саме, що зайти в сусідні двері. Більше я поки що сказати не можу. Крім того, що ти маєш тримати рота на замку, нікому не розповідати про нашу угоду, поки не минуть вісім тижнів до твого… м-м-м… від’їзду.
Пам’ятай, що твій язик — твій ворог. Щоб не вважати себе параноїком, припускай, що за тобою завжди стежать».
І, ясна річ, за мною стежили. Пізніше… занадто пізніше, так би мовити… я прокрутив у пам’яті свої два місяці у Фриско і зрозумів, що за мною постійно ходили назирці кан-тої.
Ниці люди.
— Армітейдж і ще двоє г’юмів зустрічали нас біля готелю «Марк Гопкінс», — вів далі магнітофонний голос. — Я дуже чітко пам’ятаю той день. То був Гелловін тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року. П’ята година вечора. Я, Джейс Макґоверн, Дейв Ітевей, Дік… не пам’ятаю його прізвища, він помер десь за півроку, Гумма сказав, що від пневмонії, і решта кі’-канів його підтримали… кі’-кани, якщо вам цікаво, означає «гівнолюди», «гівнюки»… але то було самогубство, я це точно знав, навіть якщо більш ніхто й не здогадувався. А решта… пам’ятаєте Дока номер два? Так от, решта були і є такі самі, як він. «Не кажіть мені того, чого я знати не хочу, сей, не лізь у моє бачення світу». Хай там як, останньою з нас була Таня Лідс. Міцний горішок…
Пауза і клацання. Потім, посвіжішавши, Тедів голос заговорив знову. Третя касета вже добігала кінця. «Мабуть, решту історії він розповів дуже стисло», — подумав Едді, й ця думка викликала в нього розчарування. Бо, до решти талантів, Тед Бротіґен виявився чудовим оповідачем.
— Армітейдж із колегами приїхали на «форді-універсалі», який у ті прекрасні дні називали труною на колесах. Нас повезли в глиб країни, до містечка, що називалося Санта-Міра. Там була лише одна асфальтована вулиця — центральна. Решта були грунтові. Пригадую, ще було багато нафтових вишок, схожих на богомолів чи щось таке… хоча на той час уже стемніло і вони здавалися невиразними фігурами на тлі неба.