Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Одного разу Дінкі сказав, що Читалка — єдине місце, де він почувається у гармонії з самим собою, і саме тому він хотів би, щоб її закрили. А ще краще — спалили. «Бо я знаю, на яку хрінь я здатен у гармонії з самим собою, — звірився він Теду. — Коли я, ну знаєш, в ударі». І Тед чудово розумів, про що йому йдеться. Бо Читалка завжди була занадто чудовою, щоб у це можна було повірити. Ти приходив, сідав, брав журнальчик, роздивлявся фотки моделей і маргарину, кінозірок і автомобілів, і раптом відчував піднесення розуму. Промінь оточував тебе, це нагадувало перебування в якомусь величезному коридорі, сповненому сили, але твій розум завжди підносився аж до даху, а там зливався зі струменем.
Може, колись, одразу після відходу Приму, коли сила Ґана ще відлунювала в покоях макровсесвіту, Промені були гладенькі й відполіровані, але ті часи давно минули. Тепер Шлях Ведмедя і Черепахи — горбкуватий і поруйнований, увесь у вибоїнах, і заглибинах, і тріщинах, і ямах, є за що зачепитися пальцями й потриматися, а іноді можна навіть потягти, а іноді — відчути, як ти сам просочуєшся крізь нього, як краплина кислоти, наділена здатністю до мислення. Усі ці відчуття надзвичайно приємні. Сексуальні.
Але для Теда в цьому є ще дещо, хоча він і не підозрює, що він єдиний, у кого це є, поки Трампас йому не розповідає. Трампас робить це ненавмисне, але, бачте, в нього жахлива екзема, і це все змінює. Важко повірити в те, що порятунок Темної вежі може залежати від паршивого скальпа, але насправді ця думка не така вже й неприродна.
Дуже навіть природна.
— В Алгулі близько ста вісімдесяти постійних працівників, — повідомив Тед. — Я не з тих, хто вказує комусь, як краще виконати роботу, але мені здається, вам варто це занотувати чи просто запам’ятати. За грубими підрахунками, шістдесят людей на восьмигодинну зміну, розподіляються по двадцятеро. У тахінів найгостріший зір, тому в сторожових вежах, як правило, сидять вони. Г’юми патрулюють зовнішній периметр огорожі. Зі зброєю, завважте це — великого калібру. Керують ними Прентис, головний наглядач, і Фінлі О’Тего, шеф служби безпеки, г’юм і тахін відповідно. Але більшість тимчасових працівників — кан-тої, ниці люди.
Більшість ницих не мирять із Руйначами. Найбільше, на що вони здатні, — натягнуті товариські стосунки. Якось Дінкі мені сказав, що вони нам заздрять, бо ми, за його словами, «дороблені люди». Як і охоронці-г’юми, кан-тої на чергуваннях носять захисні капелюхи, щоб ми не могли їх промацати. Але насправді Руйначі вже багато років не промацують нікого й нічого, крім Променя, та й цілком можливо, що їм уже не до снаги читати думки. Мозок — це теж м’яз, якщо його не тренувати, він атрофується.
Пауза. Клацання на плівці. Потім:
— Закінчити свою розповідь я не маю змоги. Звісно, я розчарований, але геть не здивований. Більше я вам нічого не розповім, друзі. Мені шкода.
Тихий звук. Сьорбання, як зрозуміла Сюзанна; Тед знову ковтнув води.
— А чи казав я вам, що тахінам не потрібні захисні капелюхи? Вони досконало володіють нашою мовою, і час від часу я відчував, що деякі з них теж наділені обмеженими телепатичними здібностями, вони можуть надсилати сигнал мозку і отримувати його — трохи можуть принаймні, — але якщо залізти їм у голови, то не почуєш нічого, крім оглушливого сичання — ментального білого шуму. Я думав, що це якийсь спосіб захисту, але Дінкі вважає, що насправді то в них так проходить процес мислення. Хай там як, це дає їм велику перевагу. Не треба щоранку згадувати, що перед виходом з дому слід натягти капелюха!
Трампас був тимчасовим працівником з кан-тої. Його часто бачили на Головній вулиці у Плезантвілі чи на лавці посеред Алеї, зазвичай із якоюсь книжкою циклу «Допоможи собі сам»: чимось на зразок «Семи кроків до позитивного мислення». А наступного дня опа — він стоїть, спираючись на стіну Дому розбитих сердець і ніжиться на сонці. Те саме відбувалося з іншими кан-тої. Якщо в їхній роботі є певна схема, то я так і не зміг її простежити. І Дінкі теж. Ми підозрюємо, що її просто нема.
Чим Трампас різнився від решти, то це цілковитою відсутністю заздрості. Він насправді приязний — чи то пак був приязний. Іноді здавалося, що він взагалі не з ницих. Та й колеги кан-тої недолюблювали його. Іронія долі, насправді, бо якщо кан-тої могли еволюціонувати до рівня людей, тоді саме Трампас був одним з тих небагатьох, яким це насправді світило. Завдяки, зокрема, простому сміху. У більшості ницих людей сміх звучить, наче в жерстяний жолоб висипали відро каміння. Аж дрижаки беруть від того сміху, як каже Таня. У Трампаса ж сміх трохи писклявий, але поза тим нормальний. Бо, я думаю, він справді сміється. Від душі. А решта лише симулюють сміх, видушують його з себе.
Одного дня я зав’язав з ним розмову. Це було на Головній вулиці, біля «Перлини». У кінотеатрі втисячне відбувалося тріумфальне повернення «Зоряних воєн». Якщо і є на світі якесь кіно, яке Руйначі готові переглядати вічно, то це «Зоряні війни».
Я спитав його, чи знає він, звідки походить його ім’я. Він відповів: так, авжеж, від голови його клану. Кожному кан-тої, коли настає час, голова клану дає ім’я. Це щось на зразок маркера зрілості. Дінкі каже, що своє ім’я вони дістають після першої вдалої мастурбації, але ж це Дінкі. Факт залишається фактом: нам не відомо, чому їх називають так, а не інакше, та й неважливо це, але деякі імена просто розкішні. Є один хлопець, схожий на Рондо Гаттона, кіноактора тридцятих років, хворого на акромегалію (він отримував ролі монстрів і психопатів), але цього звати Томас Карлайл. Ще є Беовульф і Ван Гог Баез.
Сюзанна, в минулому прихильниця фолк-музики з Блікер-стрит, сховала обличчя в долонях, щоб не захихотіти.
— Але я все одно розповів йому, що Трампас — це персонаж відомого роману-вестерну «Вірджинець», другорядний, звісно, але Трампасу належать слова, які пам’ятають усі, хто прочитав книжку: «Всміхайся, коли таке кажеш!» Нашого Трампаса це розсмішило, і я незчувся, як за кількома чашками кави з аптечного магазину переповів йому сюжет роману.
Так ми потоваришували. Я розповідав йому про все, що відбувалося в нашій маленькій громаді Руйначів, а він мені — багато всього цікавого, хоч і безневинного, зі свого боку барикад. Ще жалівся на свою екзему, від якої немилосердно свербіла голова. Він постійно піднімав свою кругленьку шапочку, дуже схожу на ярмулку, тільки з джинсової тканини, щоб під нею почухати. Трампас стверджував, що там чухається найсильніше, гірше навіть, ніж унизу, біля дітородного органа. 1 мало-помалу я зметикував, що, коли шапочка підіймається, я можу читати його думки. Не лише ті, що були на поверхні, а всі, всі думки. Якщо швидко ворушити мізками — а цього я навчився, — я міг вільно обирати потрібне, точнісінько так, як обирають статті в енциклопедії, гортаючи сторінки. Але насправді це більше скидалося на те, як хтось вмикає і вимикає радіо, поки передають новини.
— Впасти і не жити, — сказав Едді і взяв ще одне галетне печиво. Йому дуже бракувало молока, щоб розмочити печиво: бо галети без молока — це те саме, що «Орео» без прошарку крему.
— Уявіть, що радіо чи телевізор вмикається на повну гучність, — рипучим утомленим голосом вів далі Тед, — а потім вимикається… таксамошвидко. — Тед навмисне промовив ці слова на одному подихові, і всі всміхнулися. Навіть Роланд. — Так вам буде легше зрозуміти. А тепер я розповім вам, що дізнався. Підозрюю, що вам це вже відомо, але я не можу ризикувати, бо раптом все-таки не знаєте. Це надто важливо.
Леді й джентльмени, існує Вежа (цього ви не можете не знати). Свого часу на ній перетиналися шість Променів. З неї вони черпали енергію (бо це джерело, потужність якого годі навіть уявити) і водночас підтримували її — як натяжні троси підтримують радіовишку. Так от, чотирьох Променів уже нема, четвертий зовсім недавно наказав довго жити. Лишилося всього два — Промінь Ведмедя, Шлях Черепахи (Промінь Шардика) і Промінь Слона, Шлях Вовка (його також називають Променем Ґана).
Не знаю, чи можете ви собі уявити весь той жах, що охопив мене, коли я дізнався, що насправді роблю в Читалці. Коли невинно дряпаю щось там угорі. Хоча я завжди знав, що роблю щось важливе, я просто це знав.