Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— З мене годі, — сказав він. — Боги милосердні, який же ти сильний!
Але Джейк пропустив ці слова повз вуха. Він розплющив очі.
— Письменник? Кінг? На нього ти сердишся? Чому?
Роланд зітхнув і викинув недопалок цигарки, який ще димів. Джейк зі своїм вже розправився.
— Бо через нього в нас тепер дві роботи, тоді як могла б бути одна. І винен у тому, що ми змушені робити другу, сей Кінг. Він знав, що має робити, і здогадуюся, в глибині душі знав і те, що це його вбереже від смерті. Але він злякався. І втомлений був. — Роланд презирливо скривився. — Тепер нам доведеться голими руками загрібати замість нього жар. І чималим для нас коштом.
— Ти сердишся на нього, бо він боїться? Але… — Джейк насупився. — Чом би йому й не боятися? Він же лише письменник. Вигадник, а не стрілець.
— Це я розумію, — відказав Роланд. — Але сумніваюся, Джейку, що йому завадив страх, точніше, що страх був єдиною перешкодою. До всього, він ще й ледачий. Я відчув це, коли з ним познайомився. Думаю, Едді теж це зрозумів. Робота, для якої він був створений, настрашила його, отож він сказав собі: «Так, а знайду-но я собі щось простіше, приємніше і приступніше моїм здібностям. А в разі чого про мене подбають. Змушені будуть про мене подбати». От нам і клопіт на голову.
— А він тобі не сподобався.
— Так, — кивнув Роланд. — Анітрохи. І довіряти йому я не можу. Я вже зустрічався з писаками, Джейку, вони всі більш-менш з одного тіста ліплені. Бояться життя, от і вигадують різні байки.
— Ти справді так думаєш? — Ці слова засмутили Джейка, але зерно істини в них він побачив.
— Так. Але… — Він знизав плечима. «Як є, так уже є», — промовляв той жест.
«Ка-шюм», — подумав Джейк. Якщо їхній ка-тет розпадеться з вини Кінга… То що? Помститися йому? Думка, гідна стрільця. І безглузда — те саме, що мститися Богу.
— Але що вдієш, — закінчив за нього Джейк.
— Еге ж. Хоча дати гарного копняка йому під боягузливий ледачий зад я б не відмовився.
Джейк розреготався, стрілець усміхнувся і собі. Потім підвівся, кривлячись від болю і впираючись руками в праве стегно.
— Холера, — прогарчав.
— Дуже болить?
— Не зважай на мої болі й нарікання. Ходімо, я покажу тобі щось набагато цікавіше.
Трохи накульгуючи, Роланд підвів Джейка до того місця, де стежка оббігала схил маленької гори і, ймовірно, вела до верхівки. Тут стрілець спробував сісти навпочіпки, але скривився від болю і натомість став на одне коліно. Правою рукою показав на щось на землі.
— Що ти бачиш?
Джейк теж опустився на коліно. Земля тут була всипана дрібним камінням і уламками скелі. Подекуди камінці було перевернуто і в осипаній породі видніли сліди. Трохи далі від того місця, де вони пліч-о-пліч уклякли, ріс мескітовий (як здавалося Джейку) кущ, і дві його гілки було зламано. Хлопець нахилився і відчув тонкий гострий запах соку. Він знову пильно подивився на сліди. Було їх декілька, вузьких і не надто глибоких. У тому, що їх залишила не людина (і не пустельний собака), сумніватися не доводилося.
— Ти знаєш, кому вони належать? — спитав Джейк. — Якщо знаєш, просто скажи — з армрестлінгом я вже пас.
Роланд усміхнувся.
— Простеж їх трохи далі. Побачимо, який ти слідопит.
Нахилившись уперед, наче в нього болів живіт, Джейк повільно пішов уздовж слідів. Заглибини губилися за валуном. На камені лежав шар пилюки, а в ній видніли подряпини — наче щось тернулося дорогою об валун.
І залишило дві шорсткі чорні волосини.
Джейк узяв одну й одразу ж, здригнувшись від огиди, здмухнув її з пальців. Жоден його рух не уник пильного ока Роланда.
— У тебе такий вигляд, наче ти привида побачив.
— Це кошмар! — Джейк не зміг впоратися з тремтінням голосу. — Господи, що то було? Що за нами стежило?
— Той, кого Мія назвала Мордредом. — Голос Роланда звучав рівно, але Джейк ледве примусив себе подивитися йому у вічі — таким холодним був погляд стрільця. — Дитина, яку, за її словами, зачато від мене.
— Він був тут? Вночі?
Роланд кивнув.
— Підслуховував… — Закінчити речення Джейк не зміг.
Зате Роланд зміг.
— Підслуховував, як ми балакали й планували подальші дії. І Тедову розповідь теж чув.
— Але ти цього не знаєш напевне. Ці сліди міг залишити хто завгодно. — Та тепер, після розповіді Сюзанни, лапи монстра-павука були єдиним, що спадало Джейкові на думку при погляді на сліди.
— Пройди трохи далі, — порадив Роланд.
Джейк здійняв дашком брови, і стрілець кивнув. Віяв вітер, доносив до них музику, яку крутили в тюремному поселенні (Джейкові здалося, що зараз звучала пісня «Міст над буремними водами»), [66] а ще — далекий гуркіт грому, схожий на перекочування кісток.
66
Пісня з однойменного альбому дуету Пола Саймона й Арта Ґарфункеля.
— Що…
— Іди, — наказав Роланд, кивком показуючи на камінці, якими була засипана стежка на схилі.
Джейк послухався, бо зрозумів, що це черговий урок — з Роландом ти завжди був у школі. Навіть у тіні смерті можна було почерпнути якийсь урок.
З іншого боку валуна стежка якихось тридцять ярдів вела прямо, а тоді знову зникала з поля зору. І на цьому прямому відрізку сліди були дуже чіткі. З одного боку три, з іншого — чотири відбитки.
— Вона казала, що відстрелила йому одну лапу, — промовив Джейк.
— Казала.
Джейк спробував намалювати собі образ семилапого павука завбільшки з людське немовля, але не зміг. У нього виникла підозра, що йому просто не хотілося уявляти цю картину.
За наступним поворотом на стежині лежав висушений труп. Джейк не сумнівався, що йому розпороли черево, але сказати щось напевне було важко. Не було ні нутрощів, ні крові, ні мух, що кружляли б над рештками. Лише грудка чогось брудного й висхлого, що віддалено (дуже віддалено) нагадувало собаку.
Підійшов Юк. Понюхав рештки, задер лапу і помочився. Потім зайняв своє місце біля Джейкової ноги з таким виглядом, наче виконав важливу справу.