Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Відлунює, — пробурмотів Едді. — Оце вже точніше.
— Що, вибач? — перепитав Дінкі. Вони вийшли на стежку і дивилися вниз, на будівлі з блакитними дахами вдалині, і плутанину вагонів, і казкове маленьке село. Казкове, поки не згадаєш, що оточене воно потрійним дротом і через один виток пропущено електричний струм, який може вбити людину, яка до нього торкнеться.
— Пусте, — відмахнувся Едді. — Що це смердить, не знаєш?
Дінкі похитав головою, але показав рукою кудись за тюремне селище — у напрямку, що міг бути південним чи східним.
— Знаю лише, що там щось отруйне, — сказав він. — Якось я запитав у Фінлі, то він сказав, що там були заводи. Виробництво «Позитроніки». Знайома назва?
— Так. А хто такий Фінлі?
— Фінлі О’Теґо. Начальник безпеки. Права рука Прентиса. Його ще називають Горностаєм. Тахін. Хай би що ти планував, спершу треба погодити з ним. А вже він тобі влаштує солодке життя. Побачити, як він валяється мертвий на землі, — ото було б для мене всенародне свято. До речі, моє справжнє ім’я — Річард Ерншо. Збіса приємно познайомитися.
Едді потиснув простягнуту руку.
— Я Едді Дін. Тут, на заході від Пекоса, [67] мене знають як Едді з Нью-Йорка. Жінку звуть Сюзанна. Вона моя дружина.
Дінкі кивнув.
— Ага. А хлопець — Джейк. Теж з Нью-Йорка.
— Так, Джейк Чемберз. Слухай, Річ…
— Дякую за спробу, — всміхаючись, перебив він, — але надто довго я був Дінкі, щоб зараз щось міняти. Але могло бути й гірше. Якийсь час я працював у супермаркеті «Суперсейвер», то там був хлопець, який мав двадцять з чимось років, і його називали Джей-Джей-херовий-ді-джей. Його так називатимуть навіть тоді, коли йому стукне вісімдесят і він ходитиме з катетером.
67
Пекос — містечко в штаті Техас, розташоване в долині річки Пекос, неподалік від кордону з Мексикою. Асоціюється з Диким Заходом. Саме в Пекосі відбувається дія багатьох ковбойських фільмів.
— Ми до вісімдесяти не доживемо, — сказав Едді, — якщо не будемо хоробрими, добрими і нам не поталанить. Ні в цьому, ні в якомусь іншому світі.
Дінкі здивувався, потім спохмурнів.
— Твоя правда.
— Той хлопець, якого Роланд знає давно, має поганий вигляд, — сказав Едді. — Ти бачив його очі?
Спохмурнівши ще більше, Дінкі кивнув.
— По-моєму, ті маленькі криваві цятки в білках називаються петехії. Щось таке. — Потім, наче вибачаючись (що здалося Едді доволі дивним, зважаючи на обставини), додав: — Не знаю, чи правильно я назвав.
— Та як не назви, нічого доброго в цьому нема. І те, що його отак скрутило в корчах…
— Не надто приємні слова ти дібрав, — зауважив Дінкі.
Але Едді було посрати на слова.
— З ним таке вже траплялося?
Дінкі відвів погляд і втупився в свої ноги. Для Едді то була достатньо промовиста відповідь.
— Скільки разів? — Едді сподівався, що голос не видав усієї глибини його жаху. У білках очей Шимі було стільки кривавих цяточок, що вони мали такий вигляд, ніби хтось засипав їх паприкою. Не кажучи вже про більші крововиливи в куточках очей.
Не підводячи на нього очей, Дінкі підняв чотири пальці.
— Чотири?
— Угу. — Дінкі досі вивчав свої саморобні мокасини. — Починаючи з того дня, коли він відправив Теда в Коннектикут тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Неначе від того в нього всередині щось розірвалося. — Він подивився на Едді й спробував усміхнутися. — Але вчора, коли ми втрьох поверталися в Девар, він не зомлів.
— Виправ мене, якщо я скажу щось неправильно. У тій тюрмі внизу вам прощають усі гріхи, крім одного, смертного: телепортації.
Дінкі замислився. Для тахінів і кан-тої правила були не настільки ліберальні: їх могли відправити у вигнання чи піддати лоботомії за найрізноманітніші провинності, в тому числі недбальство, знущання з Руйначів чи за відверту жорстокість, яку вони іноді проявляли. Одного разу (як йому розповідали) Руйнача згвалтував ниций. Потім, за словами людей, він виправдовувався перед останнім начальником, що буцімто це була одна з умов його перетворення — уві сні йому явився сам Багряний Король і наказав так вчинити. За це кан-тої прирекли на смерть. Всіх Руйначів покликали на страту (один постріл у голову), що відбулася посеред Головної вулиці Плезантвіля.
Дінкі переказав Едді цю історію і додав, що так, принаймні для в’язнів телепортація була єдиним смертним гріхом. Наскільки йому було відомо.
— А Шимі — ваш телепорт, — вів далі Едді. — Ви, хлопці, допомагаєте йому… кажучи словами Тедстера, полегшуєте… і прикриваєте, якимось чином змінюючи показання приладів…
— Вони навіть не здогадуються, як легко насправді бавитися з їхньою телеметрією, — мало не сміючись, сказав Дінкі. — Уявляю, в якому б шоці вони були! Найважче — не вивести з ладу всю їхню машинерію.
Такі деталі Едді не цікавили. Метод працював — решта не мала значення. Шимі теж працював… але чи довго він протримається?
— …але він єдиний, хто це робить, — підсумував Едді. — Тобто Шимі.
— Угу.
— Єдиний, хто вміє це робити.
— Угу.
Едді подумав про два їхні завдання: звільнити Руйначів (чи повбивати їх, якщо іншого виходу не буде) і врятувати письменника від загибелі під колесами мінівена на прогулянці. Роланд вважав, що вони впораються з обома цими роботами, але принаймні двічі їм знадобляться телепортаційні здібності Шимі. До того ж після сьогоднішньої розмови їхні гості мають повернутися всередину периметра потрійної огорожі, а це означало, що Шимі муситиме їх телепортувати. Загалом три рази він має виконати свою роль.
— Він каже, що йому не боляче, — озвався Дінкі. — Якщо ти через це переймаєшся.
У печері пролунав веселий сміх. Шимі прийшов до тями й підживлювався в товаристві своїх найкращих друзів.
— Ні, не через це, — похитав головою Едді. — Те, що відбувається з Шимі під час телепортації… що Тед думає з цього приводу?
— Що в нього мозкові кровотечі, — без вагання відповів Дінкі. — Крихітні крововиливи на поверхні мозку. — Для наочності він постукав себе пальцем по черепу в різних місцях. — Диньс, диньс, диньс.