Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— І з кожним разом стає дедалі гірше? Адже так?
— Послухай, якщо ти думаєш, що це я змушую його перекидати нас із місця на місце, то ти помиляєшся.
Як вуличний регулювальник, Едді здійняв руку.
— Ні-ні. Я просто намагаюся з’ясувати, що відбувається.
І які в нас шанси.
— Я терпіти не можу його використовувати! — вибухнув Дінкі. Він намагався говорити тихо, щоб не почули в печері, та Едді навіть на думку не могло спасти, що він перебільшує. Дінкі був страшенно засмучений. — Він не заперечує… він охоче на це погоджується… але від цього мені ще паскудніше на душі. Він так дивиться на Теда… — Дінкі знизав плечима. — Як собака — на найкращого в світі хазяїна. Думаю, ти вже помітив, що на вашого діна він дивиться так само.
— Він робить це заради мого діна. Тож усе гаразд. Ти можеш цьому не вірити, Дінкі, але…
— Але ти віриш.
— Абсолютно. А зараз дуже важливе питання: Тед знає хоча б приблизно, скільки ще протримається Шимі? Враховуючи те, що тепер він має тут сяку-таку підтримку?
Кого ти намагаєшся підбадьорити, брателло? — зненацька заговорив у нього в голові Генрі. Як завжди, цинічний. — Його чи себе?
Дінкі подивився на Едді так, наче той несповна розуму чи щонайменше дивакуватий.
— Тед був бухгалтером. Іноді вчителював. Коли нічого кращого не підверталося, виконував поденну роботу. Але він не лікар.
Та Едді не вгавав.
— То що він усе-таки думає?
Дінкі мовчав. Віяв вітер. Долинала музика. Десь далеко бурмотів у мороці грім.
Нарешті Дінкі сказав:
— Ще три-чотири рази… але наслідки все тяжчі. Може, лише два рази. Але гарантій нема, розумієш? Він може впасти мертвим від інсульту наступного разу, коли відкриватиме нам цю діру, в яку ми проходимо.
Едді намагався придумати, що б ще спитати, але не зміг. Відповідь, яку він отримав, була доволі вичерпною, тож коли Сюзанна покликала їх у печеру, він зрадів.
До Шимі Руїса повернувся апетит (що їм усім видалося добрим знаком), і він з ентузіазмом наминав їжу. Криваві цятки у нього в очах трохи зблякли, але їх досі було добре видно. Едді подумав, що можуть сказати охоронці в Блакитному Раю, коли їх побачать, і чи міг би Шимі носити сонцезахисні окуляри, не збуджуючи нічиїх підозр.
Роланд змусив Рода звестися на ноги і тепер розмовляв з ним у глибині печери. Ну… щось на зразок того. Насправді говорив стрілець, а Род слухав, час від часу крадькома кидаючи на Роланда захоплені погляди. Для Едді стрільцеві слова були тарабарщиною, але два слова він розібрати зумів: Чевін і Чейвен. Роланд розпитував цього Рода про того, що трапився їм дорогою до Ловелла.
— Ім’я в нього є? — спитав Едді в Дінкі та Теда, беручи другу порцію страви.
— Я зву його Чакі, — відповів Дінкі. — Бо дуже вже нагадує ляльку з одного жахастика, який я колись бачив.
Едді розплився в усмішці.
— «Дитячі ігри», ага. Я теж бачив. У твої часи, Джейку, його ще не зняли. А в твої, Сюзіелло, і поготів.
Волосся у Рода було інакшим, але повні, вкриті ластовинням щоки і сині очі один в один були як у Чакі.
— Як думаєте, він уміє зберігати таємниці? — спитав Едді.
— Якщо його не розпитують, то вміє, — сказав Тед. Відповідь, з погляду Едді, була не надто втішна.
Десь за п’ять хвилин балачки Роланд, вочевидь задоволений, приєднався до решти компанії. Він присів навпочіпки (тепер, коли суглоби вже розім’ялися, зробити це було неважко) і подивився на Теда.
— Цього хлопця звати Гейліс із Чейвена. Хтось може помітити його відсутність?
— Навряд, — відповів йому Тед. — Роди приходять до брами біля гуртожитків маленькими групками, шукаючи роботи. В основному вантажниками. Заробляють вони їжу і щось попити, така їхня платня. Якщо вони не приходять, ніхто цього не помічає.
— Добре. А скільки триває тутешня доба? Двадцять чотири години відтепер до цього самого часу завтрашнього ранку?
Здавалося, це питання зацікавило Теда, і він трохи поміркував над ним, перш ніж відповісти.
— Радше двадцять п’ять, — сказав він нарешті. — А може, й трохи довше. Бо час уповільнюється, принаймні тут. Промені слабшають, і різниця між плином часу в різних світах що далі, то все більша. Напевно, це одна з найбільших точок напруги.
Роланд кивнув. Сюзанна запропонувала йому поїсти, але він, подякувавши, похитав головою. За їхніми спинами, втупившись у свої ноги, босі й укриті виразками, сидів на дерев’яному ящику Род. У Едді очі поповзли на лоба від подиву, коли до Чакі (чи то пак Гейліса) наблизився Юк. Ще більший подив викликало те, що тваринка дозволила спотвореній руці погладити себе по голові.
— А вранці наступає такий час, коли там унизу виникає… не знаю, як це сказати…
— Певний хаос? — підказав Тед.
Роланд кивнув.
— Ви чули, як нещодавно прозвучала сирена? — спитав Тед. — Якраз перед тим, як ми з’явилися.
Всі похитали головами.
Здавалося, Тед не здивувався.
— Але як заграла музика, точно чули?
— Так, — кивнула Сюзанна і запропонувала Тедові ще одну бляшанку «нозз-а-ли», яку той узяв і з очевидною втіхою випив. Едді внутрішньо здригнувся.
— Дякую, мем. Отож, сирена сигналізує про початок нової зміни. Після неї вмикається музика.
— Ненавиджу ту музику, — понуро сказав Дінкі.
— Якщо і є така пора, коли контроль послаблюється, то це саме вона, — підсумував Тед.
— І о котрій годині це відбувається? — запитав стрілець.
Тед і Дінкі обмінялися непевними поглядами. Питально здіймаючи брови, Дінкі показав вісім пальців. Коли Тед одразу ж кивнув, на його обличчі відбилося полегшення.
— Так, о восьмій, — Тед розсміявся і цинічно хитнув головою. — О восьмій, якби це був світ, де та тюрма лежала б строго на сході, а не сьогодні на південному заході, а завтра на сході.