Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Знайшовши грубо накреслену карту Алгула, Роланд розгорнув її на землі. Усі решта зібралися довкола.
— Ці бічні колії, — сказав він, показуючи на позначку під номером 10. — Деякі зламані локомотиви і вагони стоять за двадцять ярдів від південної огорожі. Принаймні у бінокль так видно. Чи не так?
— Авжеж. — Дінкі показав на середину найближчої до огорожі лінії. — Можна й півднем його назвати, чому ні, слово не гірше за інші. На цій колії стоїть товарний вагон, дуже близько до огорожі. До нього лише десять ярдів чи десь так. На ньому напис «СОО Лайн».
Тед кивнув.
— Добре прикриття, — завважив Роланд. — Я б сказав, навіть чудове. — Він показав на територію за північним краєм селища. — А тут різноманітні сараї.
— Там раніше тримали різні матеріали, — пояснив Тед. — Але тепер більшість стоять порожні. Якийсь час там ночували Роди, але шість чи вісім місяців тому Пімлі й Горностай їх вигнали.
— Порожні вони чи ні, але місця для прикриття там більше, — сказав Роланд. — А земля позаду них і довкола, яка незахаращена і більш-менш рівна? Рівна настільки, щоб ця машина могла пересуватися вперед і назад? — Він показав великим пальцем на «прогулянковий трайк Сюзі».
Тед і Дінкі перезирнулися.
— Певна річ, — сказав Тед.
Сюзанна очікувала, що Едді протестуватиме, не одразу здогадається, що замислив Роланд. Але він промовчав. Добре. Вона вже подумки прикидала, яка зброя їй знадобиться.
Хвилину-дві Роланд сидів мовчки, роздивлявся карту, неначе розмовляв з нею без слів. Тед запропонував йому сигарету, стрілець узяв. Потім почав говорити. Двічі малював шматком крейди на бічній стінці ящика зі зброєю. Ще двічі домальовував на карті стрілки: одна вказувала на гадану північ, друга — на південь. Тед поставив одне питання, Дінкі — друге. Позаду них з Юком гралися, наче двійко дітей, Шимі та Гейліс, а шалапут дуже точно повторював їхній сміх.
Коли Роланд договорив, Тед Бротіґен сказав:
— А ти чимало крові збираєшся пролити.
— Справді, збираюся. І якнайбільше.
— Для дами ризиковано, — відзначив Дінкі, поглянувши спершу на неї, а потім на її чоловіка.
Сюзанна не сказала нічого. Промовчав і Едді. Він розумів усю ризикованість, як і те, чому Роланд хотів, щоб Сьюз була на півночі селища. «Прогулянковий трайк» забезпечував їй мобільність, якої вони потребували. Що ж до ризику, то вони вшістьох збиралися вступити в бій з шістдесятьома. Чи більше. Авжеж, ризик неминучий, і авжеж, проллється кров.
Кров і вогонь.
— Я могла б задіяти ще декілька кулеметів, — сказала Сюзанна. Її очі вже набули того особливого блиску, що виразно свідчив про присутність Детти. — Якби ними можна було керувати дистанційно, як іграшковим літаком. Не знаю. Але я рухатимусь, це точно. Я крутитимуся, як вугор на пательні.
— І з цього може щось путнє вийти? — різко запитав Дінкі.
Роланд невесело всміхнувся.
— Ще й як може.
— Як ви можете це стверджувати? — спитав Тед.
Едді пригадав Роландові аргументи перед їхнім дзвінком до Джона Каллема і міг би відповісти на запитання, але право відповідати належало діну ка-тету (якщо той цього бажав), тож він промовчав.
— Бо інакше бути не може, — відповів стрілець. — Іншого шляху я не бачу.
Розділ XI
АТАКА НА АЛГУЛ СЬЄНТО
Почався наступний день. Ще трохи — і сирена мала просигналити про ранкову зміну. Скоро ввімкнулася б музика, засяяло б сонце і нічна зміна Руйначів вийшла з Читалки, поступаючись ранковій зміні. Усе йшло за правилами, а проте Пімлі Прентис минулої ночі спав не більш ніж годину, та й то всю ту годину його терзали неприємні хаотичні сни. Врешті-решт близько четвертої (годинник на його тумбочці стверджував, що скоро четверта ранку, хоча хтозна, котра там була насправді, та й не мало це більше значення, бо кінець уже був близько) він підвівся й сів у крісло в кабінеті, дивлячись з вікна на темну Алею, де о цій порі не було нікого, крім одного самотнього отупілого робота, котрий забрав собі в голову, що має патрулювати територію, і тепер безцільно розмахував руками з гострими пальцями-пінцетами на тлі неба. Ті роботи, які ще працювали, стали в ці дні дуже ненадійні, але виймати з них акумулятори було небезпечно, бо деякі були заміновані й могли вибухнути за першої ж спроби їх вимкнути. І нічого не можна було з тим вдіяти, крім як примиритися з їхніми витівками й нагадувати собі, що невдовзі це все скінчиться, слава Ісусу й Господу-Вседержителю. Певної миті колишній Пол Прентис відкрив горішню шухляду стола, витяг кольт «миротворець» сорокового калібру й поклав його собі на коліна. Саме з цієї зброї колишній начальник, Гумма, виконав вирок над гвалтівником Кемероном. За час, поки Пімлі перебував на своїй посаді, йому жодного разу не довелося нікого страчувати, і він був цьому радий. Але тримати револьвер на колінах, відчувати його вагу завжди було приємно, це якось заспокоювало. Хоча навіщо йому заспокоюватися серед ночі, а надто зараз, коли все йшло так гладко, він і гадки не мав. Все, що знав напевне, — якісь аномальні сплески активності з’явилися на приладах глибинної телеметрії, як любили їх величати Фінлі й Дженкінс, їхній головний технік (неначе ті інструменти працювали на дні океану, а не в комірчині підвального приміщення, яка прилягала до довжелезної кімнати з кориснішими пристроями). Пімлі любив називати речі своїми іменами, тож свою тривогу розпізнав: то було передчуття неминучого кінця. Він сказав собі, що це просто справджувалося дідусеве прислів’я: він майже дійшов до порогу, тож тепер час і про яйця потурбуватися.
Зрештою він пішов до свого туалету, а там опустив кришку унітаза і впав навколішки, щоб помолитися. І нерухомо застиг, бо відчув якесь коливання в атмосфері. Кроків він не чув, але здогадався, що хтось зайшов до нього в кабінет. Хто то міг бути, підказала логіка. Не розплющуючи очей, досі спираючись руками на закрите сидіння унітаза, він погукав:
— Фінлі? Фінлі О’Теґо? Це ти?
— Так, бос, це я.
Що він робив тут до сирени? Усі (навіть Руйначі) знали, як любив поспати Горностай Фінлі. Але на все свій час. Цієї миті Пімлі приймав у себе Господа Бога (хоча насправді він мало не задрімав навколішках, коли якийсь глибинний інстинкт попередив його, що на першому поверсі будинку начальника тюрми є ще хтось, крім нього). Такого важливого гостя, як Господь Бог, не випроваджують, тому він закінчив свою молитву — «Подаруй мені своє благословення, амінь!» — і лише тоді, кривлячись, підвівся. Триклята спина протестувала проти черева, яке змушена була піднімати.
Фінлі стояв біля вікна, роздивлявся в тьмяному світлі «миротворця», повертаючи його з боку на бік, щоб помилуватися делікатним орнаментом на руків’ї.
— Це той, що сказав «добраніч» Кемерону, чи не так? — запитав Горностай. — Ґвалтівникові Кемерону?
Пімлі кивнув.
— Обережно, синку. Він заряджений.
— Шість патронів?
— Вісім! Чи ти осліп? На Бога, ти подивися, який у нього циліндр.
Дивитися Фінлі не схотів: просто повернув револьвер Пімлі.
— Я знаю, як натискати на гачок. І мені цього цілком вистачає, коли треба мати справу зі зброєю.
— Еге ж, якщо вона заряджена. Чого ти так рано? Чому заважаєш людині прочитати ранкову молитву?
Фінлі пильно дивився на нього.
— А якби я спитав, чому застаю вас за ранковою молитвою, одягненого й зачесаного, а не в халаті й капцях з одним розплющеним оком, що б ви відповіли?
— У мене мандраж. Отак просто. Думаю, ти теж хвилюєшся.
Фінлі чарівливо всміхнувся.
— Мандраж? Це як мурашки по шкірі, коли щось насторожує?
— Еге ж, щось таке.
Усмішка Фінлі поширшала, але Пімлі здалося, що вона не зовсім щира.
— Чудово! Мені подобається! Мандраж! Мандражевий!
— Ні, — виправив Пімлі. — Просто мандраж, більше ніяк.
Усмішка зблякла, Горностай посерйознішав.
— У мене теж мандраж. І мурашки. Я насторожений.
— Знову сплески на глибинній телеметрії?
Фінлі стенув плечима й кивнув. Проблема з глибинною телеметрією полягала в тому, що ніхто насправді не знав, що саме вона вимірює. То могла бути телепатія, чи (Боже збав) телепортація, чи навіть глибинне тремтіння в тканині реальності — передвісник неминучого згасання Променя. Сказати напевне не міг ніхто. Проте за останні чотири місяці ті прилади, що раніше весь час були тихі й темні, оживали все частіше.