Темпонавти
Шрифт:
Дивно, але в його останніх словах мені вчулася радість.
— Скажіть, Іване Петровичу, які ж будуть практичні наслідки ваших експериментів?
— Дуже великі! Колосальні! — з ентузіазмом вигукнув він.
— Я…
Нараз у трубці затріщало, захрипіло і почулися часті гудки. Я термосив апарат, кричав “алло”, дув у трубку; зв’язок не поновлювався.
Довго після описаних подій я розмірковував над усім, що сталось, і гостре співчуття до цієї людини стискало мені серце. І я вирішив неодмінно написати про все, що сталося.
Я думав над словами Івана Петровича про можливість зменшувати свою енергію, передаючи її іншому організмові, і від перспектив такого відкриття захоплювало дух. Адже той інший організм
Я чекаю…
НЕ ШКОДИТИ
Мерехтливий напис над входом — “Готель Хілтон” — кидав відблиски на майже новий сірий костюм Бена. Несподівана пропозиція наспіла вчасно; Бен було вже змирився, що йому доведеться поповнювати понурі черги безробітних на біржі праці.
Зневірившися знайти бодай абияку роботу, Бен згодився працювати натурником у художника-реаліста. Молодий і традиційно бородатий художник мав дуже стомлений вигляд. Він малював картину “Юність планети”, й Бен позував йому для Прометея. Та невдовзі маляр перестав йому платити. Енергійні конкуренти завзято тіснили колегу-реаліста. Воші не малювали картин, а виробляли їх, широко використовуючи технічні засоби. Найбільшим здобутком головного конкурента була картина “Оглянься — позаду вічність”. Уявіть собі полотно, зафарбоване ультрамарином з пульверизатора. До полотна канцелярськими кнопками прикріплені шлейки. Картина мала шалений успіх. І художник-реаліст прогорів.
А Бен, що зостався без грошей та роботи, несподівано одержав через портьє цидулку: “Приходьте за цією адресою. Ви зробите непоганий бізнес”. Іти треба було до готелю “Хілтон”. І ось Бен стояв перед його дверима, не наважуючись увійти. Запрошення доволі загадкове. Та вибору не було, і Бен переступив поріг. Він твердим кроком перетяв хол і зайшов до ліфта.
— П’ятий поверх, — недбало кинув він ліфтерові.
Ліфтер зміряв його знавецьким поглядом і виконувати прохання не квапився.
— Ну? Що таке? — ледь підвищив голос Бен, і це вмить подіяло. — Дев’яносто п’ятий номер, — додав з незалежним виглядом.
— Праворуч п’яті двері, — в голосі ліфтера прозвучала шаноба.
Дев’яносто п’ятий номер значився, як номер люкс, і не всякому був по кишені.
Бен легко пройшов по ворсистому килиму, зупинився під дверима, підтяг вузол краватки і вже без вагань постукав. Відповіді не було. Зачекавши трохи, Бен постукав знову. Знову ніхто не відповів. Бен прислухався. З-за дверей долинали приглушені голоси. Він пхнув двері й зайшов до кімнати. В глибокому фотелі спиною до входу сидів лисуватий огрядний чоловік із келихом у руці. Ноги в теплих єгерських шкарпетках він поклав на журнальний столик біля телефону.
— Здрастуйте, — голосно привітався Бен.
— А, хеллоу! — вигукнув хазяїн і зробив енергійний запрошувальний жест. — Сідайте, Бене. Я ж не помилився? Ви Бенджамін Кросбі. Віскі, мартіні, джин? Беріть онде самі, не соромтеся. Я хлопець свій: “Хлопець з нашої бейсбольної команди” — так мене всі знайомі називають. І ви мене так називатимете.
— Я не граю у бейсбол, — стримано відповів Бен, — і не п’ю.
— Байдуже.
1
Сі-Бі-Ес — найбільша американська телекомпанія.
На щастя, передача новин закінчилася швидко, й на екрані з’явилося гарненьке личко Люсі Болл.
— Тепер побалакаймо, — сказав господар номера, тручи масивний гачкуватий ніс. — Побалакаймо по щирості і назвімо кота котом. Я не люблю непевності. Мене звуть Еліот Кін. Свого часу я працював незалежним режисером; був і режисером, і прокатником. Стомився. Надокучило! Тепер на “Юнайтед Артістс” працюю і на Ей-Бі-Сі [2] воднораз. Як?! Оце готуюся знімати фільм із життя Стародавнього Риму. Потрібен актор розкішної статури для головної ролі. Я бачив вашу фактуру на картині. Гарна! Тепер розкажіть, хто ви, звідки і що вмієте робити.
2
Ей-Бі-Сі — велика американська телекомпанія.
— Я народився і жив у Індіанаполісі. Батько з матір’ю розлучилися, коли мені було сім років. Батько завербувався у В’єтнам. Платили добре, й він висилав нам чимало. Наприкінці війни на тринадцятому шосе уламком снаряда йому розтрощило ногу. Батька вивезли до Штатів, довго лікували, гроші швидко танули, а кістка чомусь не зросталася. Таке іноді трапляється. І коли батько зрозумів, що нога не зростеться ніколи, він повісився на спинці ліжка.
— Це буває, — пожвавішав Еліот. — У мене так повісився головний герой одного фільму. Так ввійшов у роль, що й порятувати не пощастило. Досі його вдова править гроші. Тільки не діждеться; я і так платив йому за ризик збіса багато. Тепер, що ви знаєте й умієте?
— Мати плекала мрію виховати з мене щирого джентльмена й віддала до приватного аристократичного коледжу. Крім дисциплін, що їх вивчають у звичайних навчальних закладах, нам викладали давньогрецьку й латину, навчали верховій їзді та фехтуванню.
— О! — захоплено вигукнув Еліот. — Це більше, ніж я сподівався. Чудово! Але… корисні навики втрачаються швидко, ще швидше зникають нелегко здобуті знання. На моїй віллі ви відновите в пам’яті те, що колись вивчали. Моя вілла на дев’яносто другій милі, ви її відразу помітите. А це вам чек на ваші щоденні потреби….
Еліот увімкнув телевізор і відвернувся від Кросбі. Передавали рекламу мила фірми “Про-ктер енд Гембл” та страхової компанії “Перл іншуранс”. Поглянувши на осклілі режисерові очі, Бен зрозумів, що прощатися марно.
Наступного вечора на 92-й милі зупинився ваговоз. Із кабіни пружно сплигнув на бетон молодик атлетичної статури. Бен, а то був він, озирнувся і, побачивши неподалік від шляху віллу, схожу на стародавній храм, розгонисто закрокував до неї.
Під високою металевою загорожею він зупинився і пошукав кнопку дзвінка. Кнопки не було, але Кросбі зауважив, що на верхівці щогли в глибині, подвір’я до нього повернувся об’єктив телекамери. Невидимий спостерігач, напевно, дістав інструкцію щодо Вена, бо задзижчав електромотор і металева пластина ковзнула в паз, відчинивши вхід. За огорожею зеленів фруктовий сад. Бен пройшов вузькою стежкою, посипаною сріблястим піском. На колонах будинку красувалися написи: на лівій — “Ласкаво просимо!”, на правій — “Вхід заборонено саме тобі”. Другий напис був витриманий у дусі “добрих давніх часів”, коли таблички з подібними написами хилитались на огорожах південноамериканських плантацій і були призначені для негрів.