Ти чуєш, Марго
Шрифт:
Нарешті за поворотом мандрівники побачили величезне крислате дерево. Наблизившись, помітили зав'язані на його гілках різнокольорові стрічки, золоті й срібні ланцюжки з хрестиками й образочками, коралі з дукатами, намиста. Прикраси були і почорнілі від часу, і цілком сучасного вигляду. "'Моя липа", - з ніжністю погладила стовбур Марго і пригадала, як власноруч посадила її на цьому місці.
За липою відкривався найкращий вид на Лису гору. Так, це була справді "лиса гора" спочатку. Але Марго наказала засадити її колючим терням. Терня не приймалося дуже довго...
Ахмет
Ахмет-провідник прорубував кривим ятаганом чагарник, немов шукаючи якийсь хід. Попереду з'явилася відома вже всім кам'яниста дорога вгору, однак той не звернув на неї жодної уваги, а йшов далі, по колу. Щось у нього не виходило: він спинявся кілька разів і проробляв ритуальну процедуру: спершу цілував талісман на шиї, потім молився, падав на коліна, перевертався через голову і кланявся на чотири боки.
Нарешті він знайшов те, що шукав. Він махнув рукою: мовляв, "гайда за мною", і хробаком поліз у кущі. Всі, обдираючи руки й одяг, полізли за ним. Там, за кущами, виявилася ледь помітна стежка, яка йшла не вгору, а вниз. Вони довго пробиралися колючим тунелем, поки не опинилися біля отвору чи то в стіні, ачи в горі.
"Знову печери!" - важко зітхнули мандрівники подумки і зібралися з силами, щоб подолати цю перешкоду.
Однак перед отвором Ахмет-провідник зупинив їх помахом руки. Коли всі скупчилися навколо отвору, він приліг на землю і випустив зі свого горла дивний гортанний звук, подібний на тірольські переспіви: "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей звук печерами і повернула його назад, тільки в іншій, значно вищій, тональності. Ахмет похитав головою і хутко повів мандрівників стежкою назад. Назад було йти значно складніше: стежка вилася вгору.
Вилізши з кущів, вони стали шукати іншої стежки. Ахмет додав до своїх ритуальних дій ще й якийсь химерний танок на одній нозі, аби прискорити пошуки. Однак у нього нічого не виходило. Він був майже у відчаї. Хапався за голову і хитався, як китайський болванчик.
Щось підштовхнуло Марго зробити рішучий крок:
– Ахмете, дай я! Хоч ви і вважаєтеся найкращими провідниками, але це моє місце. Я, щоправда, дещо призабула, однак колись я його знала найкраще.
Марго придивилася до кущів. Щось це все мало означати. Вона повільно пішла кругом, пильно до них придивляючись. Здається, садили кущі не хаотично, а за якимось принципом. Яким же? Вона спостерегла закономірність: кущі були одного сорту, однак мали різний біологічний цикл: одні з них плодоносили, другі всихали, а інші лише викидали пуп'янки. Треба шукати під квітучими чи плодоносними? Що потужніше? Ні, стоп. Тут усе навпаки. Тут треба шукати мертві кущі. Здається, Ахмет такі й шукав. Ось один. Але це випадковий. Ось другий, а поряд третій і четвертий. Ось він: знак.
Марго інтуїтивно відчула:
Ахмет хутко прорубав отвір і ящіркою проповз туди. Мандрівники повторили знову свій шлях: непевною стежкою вниз крізь чагарник. І ось він, новий отвір. "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей вигук і не повернула.
Ахмет обкрутився на одній нозі і зник в отворі. Перехрестившись, за ним ступила матінка Ісидора. Далі Марго, Леська, Свєтка біснувата і завершав вервечку Андибер.
''Васю загубили", - подумала Марго.
У печері було прохолодно і тихо. Це відчуття було дуже знайомим -- і не дивно: недавно вони вже подорожували у підземеллі. І не раз! Ахмет-провідник, точнісінько, як колись їхній шеф, ішов попереду і ніс у руках щось на зразок гасової лампи, яка давала набагато кращий ефект, аніж електричний ліхтарик. Світло поширювалося рівномірно і не засліплювало очі, а останньому у вервечці було видно не набагато гірше, аніж першому.
Ахмет зупинився. За ним зупинилися і всі решта. Те, що вони побачили, дуже їх потішило. Усім стало легко й весело. Вони зустріли свого давнього приятеля - козака Хведора Полохливця, що втік п поля бою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду. Зраділи йому, як рідному.
– Слава Ісусу Христу, Хведоре, як ся маєш?
– спитала Марго.
– Слава навіки, вельмишановна пані, та ось, як бачите...
– відмовив він хрипким голосом і закашлявся.
Ахмет закурив і дав йому затягтися. Той вдихнув і задоволене всміхнувся.
– Може, Хведоре, тебе розмурувати? Підеш ч нами!
– А вельмишановна пані мене простила? Та давно вже - скільки води збігло... Та я задля пані життя оддам...
– Ой-ой-ой! "Бреху-бреху!" - як казала моя бабця Варка. Андибере, довбню!
Ніхто навіть не здивувався, коли Андибер став лупати "сю скалу", як мужній франківський каменяр.
– Обережно: лице!
– кричав Хведір, дуже хвилюючись за своє обличчя.
– Ну й замурував ти себе, - розсміявся Андибер, — на віки вічні!
– Файна робота!
– оцінив Ахмет-провідник.
– Слухай, Хведоре, а як ти теє...
– зам'явся Андибер. Очевидно, він хотів був спитати, як той відправляв свої фізіологічні потреби.
– А я не теє...
– відмовив той.
– Безперервний цикл, утямив? Обережно: лице!
Зробивши справу, зграйка рушила далі. Стало якось веселіше і затишніше. Все видавалося таким близьким і рідним.
Нарешті Ахмет знову спинився й освітив стіну. Всі почервоніли. На них були вишкрябані, виколупані, виписані, викарбувані їхні гріхи. "Я многоженець!"; "Грішу з одруженим"; "Хочу грішної любові"; "Порушив заповідь: не забажай жони ближнього"; "Обожнюю збочення!"; "Я, здається, хочу мужчину".