Ти чуєш, Марго
Шрифт:
Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попереду йшов маленький барабанщик. За ним - горніст.
– Здрастє!
– сказала Марго.
– А це що за "Ти-мур та його команда"?
Піонери промарширували до групи незнайомців і зупинилися біля них.
Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спитав:
– Ви шпигуни?
– Ні, - не розгубилася Марго.
– Ми - комуністи з Леніним
– Ні, - засумнівався Тимур.
– Ви - шпигуни.
– Ні, - наполягала Марго.
– Ми...
– ... дослідники-орнітологи, - виручив Андибер.
– А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд?
– примруживши очі, спитав юний ленінець.
– Я...
– давно не стригся. Все в лісі та в лісі...
– А чого сережка у вусі?
– Це запасне кільце для кільцювання птахів. Щоб не загубилося.
Ленінці здивувалися, але повірили.
– Товариш Сталін учить бути пильними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, -- бадьоро розповідав піонер.
– У міліцію забрали?
– наморщивши лоба, суворо спитав Андибер.
– - Ага, забрали. Уже й розстріляли... Смерть ворогам радянського народу!
І дружний піонерський загін зі щирими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.
Щойно вони зникли за деревами, Марго сказала:
– Швидко марш у машину і хода! Куди-небудь подалі.
– Бажано в напрямі польського кордону, - додав Андибер.
– Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Васьок, вибач, я сяду за кермо.
Андибер гнав, як скажений, обганяючи вози і селян з виряченими від подиву очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався, як умів. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Сидоренко мовчав. А Леська то ридала, то стогнала, хапаючись за живіт, її гладила по голові Віка.
Одного разу їм заступили дорогу вантажівки із солдатами. Однак не на тих напали. Андибер звернув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів, як вітер.
Марго почала молитися. Вечоріло. У Андибера стікали цівки поту по скронях. Сорочка ззаду змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більш-менш пристойну дорогу. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Всі завмерли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.
Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру "пастку" для водіїв-джигітів, закричали '"Ура!", а даїшника дівчата гаряче розцілували.
"Відстібнувши" розгубленому хлопцю та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.
Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:
– Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому недобре!
– Він живий?
– здивувалися колеги.
– Цур вам!
– Не питайте, пане Романе!
– сказала Марго.-Дайте краще води. Ні, чогось міцнішого.
– У мене файне вино у пивниці. Ходімо!
– Тільки не в пивницю!
– в один голос запротестували гості.
Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.
– Уже за північ. Вип'ємо вина і спати, — сказала Леська.
Ніхто не заперечував.
Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок поданий на несвіжій скатертині і має цілком холостяцький вигляд.
– А як пані Цигельдорф?
– спитала вона у пана Романа.
– Та щось заслабла, - відмовив той.
– А що з нею?
– Хтось наче її переслідує. Чи цигани, чи татари...
– То що з Грицем робимо?
Треба його визволяти з божевільні. Вони там зарахували його до буйних і тримають у гамівній сорочці.
– О Господи!
Поступово всі зібралися до столу і стали розробляти план дій.
Після того, як обговорили кілька варіантів, запозичених із сюжетів американських фільмів, прийшла дуже проста і слушна ідея:
– А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?
І всі радо погодилися.
День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відправили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вогню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.
Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою пані. Вона вийшла в довгий темний коридор і пошепки покликала:
– Пані фон Цигельдорф! У відповідь - мовчанка.
– Пані фон Цигельдорф!
– - іще раз гукнула Марго.
Знову - ні звуку.
З кімнати вийшов пан Роман:
– Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не розмовляє.
– Цить, Ромку! Завше ти встромляєш носа до чужого проса!
– почувся грубий голос графині.
– Пардон, пардон, - позадкував той і зник у вітальні.