Ти чуєш, Марго
Шрифт:
– Підозрюю...
– Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявляєш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й подумала: не до добра це!
– Як ти можеш таке казати? Народжуй!
– А Льоля?
– Що Льоля! Бездітні сім'ї - неповноцінні, їх навіть Бог не визнає.
– Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з'явився цей Андибер. Ти з ним спиш?
– Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата
– Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?
– Що саме?
– Наше паралельне життя?
– Думаю, що є.
– Краще б я завагітніла в тому житті, як ти.
– Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.
– Боже, я так скучила за місячними...
– зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.
На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.
Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звернули на них уваги. Однак потім помітили, що чоловіки ж знімали шапки і топчуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.
Столичні пани перестали жувати.
– Вибачайте, що ми оце вас так зненацька... їжте, їжте, не зважайте на нас...
– непевно говорили гуцули.
– Ви до нас?
– спитав шеф.
– Сідайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!
Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...
– Просимо до столу! Сідайте і питайте!
– Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближче до Києва, до влади...
– Та де... Ми ж такі самі, як ви...
– сказав шеф лозунг соціопсихолога.
– Ми оце зібралися громадою до вас, бо з на--ми ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?..
Це питання київські пани чули не вперше. І так і не навчилися ясно давати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місті. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?
– Нема в світі правди, - сказала Марго.
– Ніколи не було. І ніколи не буде.
Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали, їм наче полегшало. Навіщо страждати, коли просто в принципі в цьому світі не існує справедливості? І ніколи не існувало. І не існуватиме.
– Золоті слова, пані... Золоті слова... Треба просто жити...
– додала вона.
– Правду кажете, пані, просто жити... Вуйки поклонилися і вийшли з колиби. Якось уже й не хотілося холодного м'яса. Взагалі нічого не хотілося.
– Ця візантійська релігійна ідеологія непротивлення злу нас до добра не доведе, - з докором на адресу Марго сказав шеф.
Ви пропонуєте щось інше? Революцію?
– Уже ж краще, аніж рабська покірність. Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п'ять днів подзвонив давній шефів приятель на мобілку і попередив:
– Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!
І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири кремезні чоловіки у штатському і забрали шефа. Шеф зник.
– За що?
– тільки й устиг він спитати.
– За измену родине!
– відрубали суворі хлопці. Експедиція без шефа потихеньку зібралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх чекає там?
Якось дивно і незвично було всім. Не було кому почати розмову. Взагалі, без шефа не було колективу.
Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.
– Що сталося з дорогою?
– сварився Вася. Вся якась допотопна, як до війни.
– Щось усе це мені не подобається...
– сказала Леська.
– Невже в Києві знову путч? Що за свинство'. Це порушення прав людини! Без ордера на арешт Навіть у брежнєвські часи такого не було. Хіба ще при Сталіні, - говорила Марго.
– А ти, Марго! Теж мені - "спеціаліст". Ти ж захищала дисертацію з психології злочинця! Скільки в'язниць обійшла! Мала б знати!
– злилася Леська.
– Я не встигла й отямитися, як його скрутили, - виправдовувалася та.
– - Щось усе це мені не подобається...
– знову затягла Леська.
– Може, це рекет?
– сказав Вася.
– Його викрали! Скоро зажадають від нас викуп!
Усі замислилися.
– Щось мені це не подобається...
– зітхнула Леська.
Та якісь вони - ті мужики - й на рекет не схожі...
– вголос думала Марго.
– Совкові костюми. Стрижка під "бокс"...
– Невже це через шефові слова про революцію, заколот, повалення самодержавства?..
– А хто його попереджав по мобілці? Здається, його однокурсник. Треба в Києві з'ясувати... Щось мені це не подобається...
Запала мовчанка. Дорога справді була жахлива. Дівчат стало закачувати. Леська кілька разів просила зупинити мікроавтобус. Вітер ніс пісок. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.
– Ви помітили: назустріч жодної машини! сказав Вася.
Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом вся напружилася:
– Серед нас є-стукач! Вася, спиняй машину! Вася з'їхав на узбіччя.
Марго розвернулася боком, щоб бачити всіх одночасно, і сказала:
– Серед нас є стукач. "За измену родине" - це ж ясно, як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф сказав ті трикляті слова. Я точі пригадую. Хтось серед нас "настукав".
Точно!
– заверещала Леська.
– Уб'ю!