Ти чуєш, Марго

Гримич Марина Віллівна

У квартирі стало порожньо. Лише гудів холодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон'юктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, ставало просто нестерпно. Охопило почуття безсилля, розпач. Температура не спадала. Викликати швидку? А як заберуть у лікарню? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої - звичайно, дуже важливі - справи! А потім дивуються: за що їх зневажають, ненавидять і кидаюті жінки? Малий плаче, не

стихає. Ліки звертає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!

Різко задзвонив телефон. Марго підскочил; до нього, як до порятунку.

– Марго, в тебе щось сталося?
– почувся голос Андибера.

– Малий захворів!

– Я зараз буду!
– категорично сказав він і повісив трубку, навіть не спитавши, чи вона одне вдома.

Андрійко на руках в Андибера видавався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне, в тому, що колись не надавали значення факту - хто біологічний батько дитини, - полягає велика мудрість. Жінці абсолютно байдуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її дитину... Марго заснула. Спокійно і міцно.

Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні -запах кави, з подушки - запах Андибера.

Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуації. Згадавши слова баби Оляни "Дослухайся до свого серця", вона заспокоїлася.

Рівно за тиждень соціологічна група, прозвана серед колег "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", вирушила на Галичину, їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьопи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). На Галичині головним експертом мав бути також шеф, у якого жили родичі у Львові і в Карпатах. У плани експедиції не входило опитування міського населення. Однак, віддаючи данину шефовим сантиментам до Львова, всі погодилися провести в цьому місті кілька днів.

Оселилися в милому, давно не ремонтованому особнячку, половина якого належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом разом, Марго сказала: "-Який стовп - такий тин, який батько - такий син".

Пан Роман був художником і довгий час вів богемний спосіб життя.

Вечеряли за великим столом з білосніжною накрохмаленою скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть австрійським, сервізом під вальси Штрауса.

На "зупі" (тобто на "першому") стало зрозуміло, що панові Роману Марго впала в око. Він кілька разів запропонував їй позувати, причому її категоричні відмови його зовсім не бентежили.

– Пані має такі очі... Пані має таку лінію носа...

"Якщо він скаже "Пані має такі форми..." - я його вб'ю!" - подумала вона.

– Тату!
– попередив його син.
– Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!

– Пані така прикра?
– здивувався старий батяр.

– Пані є гонорова... — втрутився в розмову Андибер.

Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.

– О, пан має таку поставу... Пан має такі мужні вилиці... Пан має такі руки... Як пана кличуть? Бува, не Голотою?

– Андибером, - відмовив той.

–

Йой! Пан, певно, жартує!

– Та ні, тату! Його справді так звуть, - з повним ротом озвався шеф.

– Пан Роман, затамувавши подих, став слідкувати за Андибером. Дивуватися було чому. Коропа в сметані Андибер так елегантно розчленовував ножем і виделкою, що скелет можна було здавати в зоологічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хребті, а були в м'ясі риби, були філігранне викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман їсти не міг. Він отримував фізичне задоволення від спостерігання. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу за ногу, став пити каву, тримаючи в руках маленьку філіжаночку на маленькому блюдечку, батько шефа -не витримав: він кинувся за папером та олівцем і почав накидати ескізи.

Надвечір стало сиро. Пан Роман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Решта мирно бесідували, планували маршрут, вносили правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Пили вино, розглядали картини пана Романа, слухали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванадцяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюшиками, у шляфроку і спальній шапочці. Вона шаркала старими капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голосом, здається, німецькою мовою. Не звертаючи щонайменшої уваги ні на кого, вона згасила свічки й камін і пішла геть.

– А це хто?
– поцікавився Сидоренко.

– Це графиня Цигельдорф, колишня власниця вілли.

– Шо-шо?

– Ну, домашній привид. Вона щоночі так робить.

Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи не по собі, адже шеф їх дещо загартував полтавськими пригодами. Щоправда, розмова далі не клеїлася.

Пан Роман, зрозумівши, чому публіка зненацька замовкла, вирішив розрядити ситуацію:

– Прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схотіла відімкнути двері. Тож тепер щовечора гасить огень. Вона сумирна пані. Нікому шкоди не завдає. Як Гриць був малим, вона все відбирала у нього сірники, щоб не грався. Пильнувала, щоб не палив у закапелках.

Шеф на підтвердження кивав головою.

Панові Роману здавалося, що він заспокоює гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок кинулася до сина, що спав у спальні нагорі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрійком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорного дерева, що стояли вкупі, зрозуміла, що тут колись спала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюючи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко ще до ранку зберігало тепло її старечого тіла.

– Ви як хочете, дівчата, але я з малим спатиму на розкладачці, - сказала Марго.

– Ноу проблем, - сонно позіхнули ті.

Марго звикла спати на краєчку ліжка в незручній позі. Тож вузька розкладачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:

– Вставай, сплюхо! Розіспалася!

– А чого такий алярм?

– Сніданок подано!

Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипучими сходами до вітальні.