Ти чуєш, Марго
Шрифт:
Сидоренко, ти по духовній лінії. Це тобі ближче. (Всі єхидно захихотіли). Піп, уся його сім'я, дяк,| церковне братство чи сестринство, якщо воно є. тобою Світлана. Вчися, Свєтко. може з тебе й люди] будуть. Так, Вася... Вася на стрьомі. Розробляє] графік з кожним окремо й у визначений час робить] розвозку. Так, перевірили всі диктофони. Запасні батарейки є? Пишемо все. Запам'ятайте, ми робимо не просто соціологічне обстеження, а соціопсихологічне. Унікальних респондентів фіксуємо окремо, йдемо до них після всього з відеокамерою. Зрозуміло? Роботи багато. Зберіться. Сьогодні мала норма. Завтра більше, позавтра ще більше. І до упаду. Ясно?
– Ясно, - без ентузіазму сказали кореспонденти.
–
– Коли і де обід?
– Якщо голова колгоспу не зрозуміє моїх натяків, то о третій у клубі зі своїми харчами. Які ще питання?
– Де бланки анкет?
– У машині. Я вас благаю: зберіться, настройтеся на народницький лад. Зніміть міську пиху. Ідіть до людей, як люди, а не як начальство. Будьте такими, як вони. З кожною людиною розмовляйте на рівних, наче прожили точнісінько таке життя, як вона. 1 так далі. Всі переглянули інструкцію Марго?
Усі мовчали.
– Я власноруч перевірятиму кожне опитування. Якщо будете поводитися, як бундючні тупі науковці, — звільню.
Народ захихотів.
– На цей раз звільню!
– гаркнув шеф.
– Ага. ми МТС пропустили Марго, це тобі. Трактористи під твого бюсту без ума...
– Ну скільки можна!
– На цей раз я з тобою посилаю надійного партнера.
Марю не мала сил опиратися. Хоч би швидше почати.
– Світлано, швидко обріж нігті. Я тобі казав, в експедицію їхати в ситцевих платтях. Ти що, не чула?
– Ну. шефе... — пробувала опиратися та.
– Ніяких розмов. Марш переодягатися! Так. Сидоренко. Ти даєш мало матеріалу.
Працюй оперативно. І прошу дуже, не розпитуй генеалогію кожного попа. У нас немає на це ні часу, пі плівки...
– Але, шефе...
– Ніяких заперечень. Ну, що ще? Вася, ти - на підхваті. Мобільний зв'язок. Бутерброд, вода, чай. кава, сто грам для трактористів...
– Єс оф кос, шефе!
– дав під козирьок той.
– Молодець, Васьок! Ну що, вперід?
Із цієї цілком стандартної, як для шефа, наради і почався опитувальний марафон. Уже на першому тижні всі члени експедиції забули про домашні проблеми, про домашні образи, про власні болячки, позбулися статевого й алкогольного потягу, словом, працювали, як машини, - від зорі до зорі, їхня експедиція рухалася з півночі на південь колишньої Гетьманщини, прочісуючи різні села.
Полтавщина чарувала своєю нестандартністю. Вона є зразковою опозицією до європейських стандартів. Замість максимального перетворення ландшафту -- максимальне пристосування! до ландшафту. На противагу європейському раціональному використанню кожного сантиметра вимордуваної цивілізацією землі полтавське "землі - хоч вдавися, води - хоч втопися, лісу -хоч повісся". Замість активної метушні - філософський підхід до життя. На противагу "відкритому суспільству", що живе відкрито, у відкритих поселеннях, де кожен двір і садиба, як на долоні, - "закрите суспільство", люди, що живуть у захованих по ярах і хуторах хатках. Народ тут, розбалуваний красою природи і родючістю землі, нікуди не поспішає, не вигадує додаткових клопотів, щоб вичавити з цієї землі більше. Навіщо силувати себе і землю? Земля -- це матінка, її треба любити і не ображати.
У цій місцевості опитування іде своїм чином. Якщо люди "при дорозі" ловлять усе на льоту і розуміють вас із півслова, то тут треба довго і нудно і в деталях пояснювати що і як. Якщо люди "при дорозі" цінують свій і ваш час, то тут люди не шкодують ні свого, ні вашого часу. "Заїжджати" треба до кожного здаля, вникати в подробиці його побуту, життя, на відміну від людей "при дорозі", які вимагають, щоб усе було швидко і по суті. Саме тому тут робити опитування нашвидкуруч неможливо. А часу-то обмаль. Викручуйся,
Ось і викручувалися. Основні опитування робили вручну, а частину анкет лишали на корпунктах, де їх поширювали, збирали й обробляли.
Матеріали колишніх козацьких поселень відрізнялися від "кріпацької"" зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиділи собі й чекали, коли ж стануть панами. Але не дай Бог, хтось із них ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили. Та й справді: бути бідним на Полтавщині - гріх. Це вже треба бути таким ледацюгою... Адже тут посади дитя - виросте.
Через місяць усі вже потомилися не на жарт. Матеріалів було багато, і їх передавали в Київ для розшифрування, обробки і внесення в комп'ютер. Однак для професіоналів картина й без того вимальовувалася. Вони за місяць набили руку і були справжніми зубрами поля. Народ легко йшов з ними на контакт і розкривався до останньої клітинки.,
Відбулася рокіровка: на МТС посилали Андибера з пляшкою й отримували іскрометні і відверті матеріали. Марго продовжувала вислуховувати жіноцтво і старих. Хоча Марго й Андибер працювали "у зв’язці", підстраховуючи одне одного, проте ситуація постійно роз'єднувала їх. Андибер уже мав добрий досвід соціолога, тож досить скоро опанував принципи соціопсихологічного аналізу. Незважаючи на сережку у вусі і хвостик іззаду, сільські чоловіки через кілька хвилин визнавали його за свого. Сільські жінки дещо соромилися його, тому тільки шарілися або реготалися. Зате зв'язка Марго-Андибер завжди була обласкана теплими полтавськими господинями саме завдяки Андиберові. Вони ніколи не поверталися з "поля" голодними, а часом навіть привозили із собою курочку чи качечку.
Вони були чудовими партнерами, у ладу одне з одним. Обоє любили свою роботу і сільських людей, незважаючи на те, що були городянами другому-третьому поколінні. У них були в цій експедиції найякісніші матеріали.
Щодо особистих стосунків, то вони й досі були "на ви". Обидві сторони чітко дотримувалися цього правила, цінуючи своє взаєморозуміння, боючись перейти межу, перетворити їхні партнерські стосунки на фамільярність і панібратство, чи, не дай Бог. на "командирівковий роман".
Кінець першого місяця "поля" мав свої особливості. Підходив час шкільних канікул, і материнське серце Марго стало вимагати до себе під крило дітей, про що вона повідомила чоловіка і свою свекруху. Ніхто не заперечував. На кінець першого місяця зі Свєткою завжди буває зрив. Вона плаче перед шефом, звинувачуючи його в тому, що вона через його дурнувату фірму не може влаштувати свого особистого життя, що її ці села задовбали, що вона завтра поїде додому. Однак наставало "завтра", а вона додому не їхала. Заностальгував за домом Сидоренко. Він знав, що поки він виконує свій громадянський обов'язок, його жінка з кимось іншим виконує свій сімейний обов’язок. Його ккд різко упав. В одному з районних центрів їхня група поповнилася ще однією особою -- Лесьчиним "важким підлітком", її сюди притарабанив інспектор по роботі з неповнолітніми. Віка фиркала і плювалася на цю "дебільну провінцію", а Леська давала їй потиличники.
Група закінчувала обстежувати регіон. Останнім селом у "полтавському" турі була Кобилохвостівка. де пройшло незабутнє дитинство шефа. Колись це був хутір при селі з не менш музикальною назвою Кобилки. А тепер - це, умовно кажучи, група хат (їхню кількість достеменно не знав ніхто), що поховалися у складках ярів. У Кобилохвостівці на них чекала несподіванка в особі шефової дружини. Вона вичислила, що сентиментальне серце шефа не омине цього шматочка землі, тож чатувала тут на нього вже другий тиждень.