Ти чуєш, Марго

Гримич Марина Віллівна

Зустріч була пристрасна. Коли мікроавтобус спинився в яру, який належав колись шефовій уже покійній прабабусі по материнській лінії, то з кропиви і плюща випливла примарна постать шафової дружини, її звали Льоля. Шеф спершу перелякався, але взяв себе в руки і з почуттям власної гідності вийшов з мікроавтобуса і поцілував дружину в щічку, за що отримав ляпаса. Не прореагувавши на цей теплий прийом, він пішов до "шевченківської" хати розпалювати піч, аби знищити запах сирості і занедбаності. Тим часом Льоля прискіпливо вдивлялася в кожну жіночу постать, що виходила з мікроавтобуса. З її поведінки було зрозуміло,

що вона абсолютно не підозрює головну винуватицю і свого сімейного розладу, а пильно стежить за Марго і Свєткою. Андибер, намагаючись уберегти Марго від додаткових розпитувань, поклав їй руку на плече, чим відразу зняв з неї всі Льолині підозри, і та переорієнтувалася виключно на Свєтку.

Це був перший раз, коли Андибер доторкнувся до Марго. Вона це відзначила. Як і те, що їй це сподобалося. Вона трохи розгубилася і знітилася.

Тим часом Льоля визвірилася на Свєтку, обзиваючи її різними "поганими словами". Свєтка, замість того, щоб промовчати, стала огризатися, чим заробила ляпаса. Такого тонка Свєтчина натура стерпіти не могла. Вона гукнула Стьопу - свого кота, який вкусив Льолю за ногу. Коли всі зрозуміли, що це просто так не скінчиться, було вже пізно: Льоля і Свєтка тягали одна одну за волосся і качалися по кропиві.

Якщо чесно, то було дуже смішно. Звичайно, якщо врахувати, що всі були на смерть потомлені і будь-який дурний жарт викликав дурний сміх. А тут така кумедія!

Льоля і Свєтка, зігнавши зло одна на одній, помирилися і здружилися. Льоля, впевнена, то Свєтка - коханка її чоловіка, стала ходити за нею по п'ятах.

Шеф облаштовував свою хату: палив піч, виносив на вулицю сушитися старі полотняні рядна, перемивав горщики, знімав павутину. Йому в цьому допомагала Леська. їхня партнерська зв'язка також працювала безвідмовно. Вони дуже гармоніювали один з одним. Цікаво, як у тій хатинці на курячих ніжках жила Льоля два тижні. Вона добра господиня біля чоловіка, а самій їй нічого не треба.

Андибер знайшов косу і почав косити траву й кропиву на умовному подвір'ї та в умовному саду, і Справа в тому, що в таких полтавських садибах немає меж, практично кожному власникові хати! належав необмежений шмат яру.. Тут не існувало ніяких огорож і парканів. Сад плавно переходив у ліс, а город - у луг.

Вася поїхав у село по хліб і зник. Пізніше виявиться. Ідо він просто заблудився: їхня хата сховалася б яру, а оскільки ярів у цій місцевості було повно, то він у відчаї об їхав лабіринт ярів, й ніж знайшов свій.

Марго чистила рибу, яку вони купили по дорозі біля одного ставка, де вони покупалися, а заодно й помилися. Свєтка з Льолею вишукували у траві здичавілі полуниці.

Віка - Лесьчина донька - малювала лаком нігті разом із задирками і слухала плеєр.

Сонце готувалося до сну. Із сусідньої хати, практично із сусіднього яру, прийшла маленька сухенька бабуся - баба Секлета - і принесла картоплі та свіжих яєць. Яром пішов запах смаженої риби і вареної картоплі.

Усі, добряче потомлені, сіли за стіл і стали мовчки наминати вечерю.

Трохи парило. Насувалася хмара. Земля хотіла дощу.

– Де хліб?
– спитав шеф.

А де Вася?
– одночасно поцікавилися всі. Однак ніхто не припинив наминати вечерю.

Зненацька піднялася буря і стала обривати листя з дерев,

шарпати дах на хаті. Всі згребли рештки вечері й поховалися в хату.

Хата була з долівкою, однак густо устелена соломою і сіном. Трохи повагавшись, усі почали стелитися долі.

За вікном блискало і гриміло, а в хаті затишно потріскував вогонь. На долівці у спальних мішках лежали члени експедиції й обговорювали плани на майбутнє.

Наступним регіоном було заплановано Придніпров'я. Всі вже уявляли, як паралельно з роботою відпочиватимуть: засмагатимуть, ловитимуть рибу, купатимуться. Обговорили новий кошторис витрат, поправки до анкети і питальників, загальні враження від Полтавщини. В кінці хати бубоніли Льоля і Свєтка, обмінюючись думками "про наболіле". В іншому кінці хропів Сидоренко.

Зненацька на півслові замовк шеф, і Марго із заздрістю уявила, як Леська пробирається рукою до нього в спальний мішок. Марго відчула специфічне хвилювання. Скільки це часу вона не нюхала чоловіка? Леська під боком у Марго засовалася. Шеф уривчасто задихав. Що там робить Льоля? Плеще язиком? Отож-то. Марго було соромно, однак вона вслухалася в кожен звук, що долинав зі . Лесьчиного боку. Вони про щось перешіптувалися! Марго не могла почути про що саме, бо гроза за вікном затлумлювала слова. Марго подумала: не-і вже вони наважаться в таких обставинах?.. І як це практично здійснити? А вони такі, що на все підуть! Сорому ні на грам! Цікаво, а тепер що вони] роблять? Якось дивно вовтузяться... Марго вся напружилася і відчула солодке відчуття бажання...

Раптом її шию і вухо обпік гарячий подих.І "Моя королево..." - прошепотів Андибер і ошпарив її поцілунком. Марго піддалася не замислюючись, її тіло давно вже чекало саме такого поцілунку.

У вікно хтось агресивно загупав. Усі перелякано підхопилися, а дехто смачно вилаявся.

– Відкрийте, відкрийте!

Усі пізнали голос Васі. От народ! Ніхто навіть не стивожився: а раптом з ним щось сталося.

Сердитий шеф пішов відчиняти. Льоля запалила свічку, оскільки пропало світло, і раптом побачила, що вона надто далеко лягла від чоловіка.

Вона відсунула його спальний мішок від Лесьчиного, запхала його в кут і заблокувала йому вихід своїм матрацом. Прийшов шеф з двору і, побачивши таке, сказав Льолі, що взагалі у полі хлопці сплять окремо від дівчат. Тож попередня гармонія розташування спальних мішків була порушена. Хату поділили навпіл -- хлопчики окремо, дівчатка окремо.

Довго гріли Васю, годували недоїдками вечері, поїли чаєм і заспокоювали. "Кого він нагадує?" - думала Марго. Він увесь тремтів від страху, бо в цих ярах почувався, як у пазурах у Мінотавра.

Я забув тебе попередити, Васьок, що тут Блуд водить, - чи то серйозно, чи жартома сказав шеф, поплескавши бідного Васю по плечах.

– Га?

– Ну. нечистий такий, який спеціалізується на збиванні зі шляху подорожніх.

– Не треба, шефе...

Марго дивилася на стару іконку Матері Божої і дякувала в молитві, що вона не допустила гріха. Однак у душі вона розуміла, що її справи погані. Вона себе добре знала і дуже боялася за себе. Андибер сів до грубки і, підкидаючи дрова, замислено дивився на вогонь. Сидоренко спав. Одна Леська вмирала від сміху, поглядаючи на злого шефа, в якого все падало з рук.