Ти чуєш, Марго

Гримич Марина Віллівна

– А ім'я Хведір Полохливий вам не траплялося к полтавському козацькому фольклорі?

– Не Полохливий, а Полохливець, - зауважила Песька. Отже, вона прийняла правила гри Марго.

– Слухай. Марго! Задовбала ти мене своїми Печерами!

Я задовбала? Та це ви нас усіх задовбали ними! Хай там у вас ностальгія за дитинством, а при чому тут ми?

– Ніякої ностальгії в мене немає! Це ви мене потягли в підвал!

Тут уже обурилися всі. І відразу ж пересваришся. Один Андибер сидів мовчки

і посміхався.

– Подивіться на нього, - заверещала Свггка. показуючи довгим нігтем на нього.
– Це він... Їй-бо, він - нечистий...

– Так, на Воланда змахує...
– погодилася Лесика.

Андибер продовжував лукаво всміхатися.

– А до речі, куди ти зник, Андибере?
– поцікавився шеф.

– А я нікуди не зникав. І нікуди не ходив!
– спокійно промовив той.

– : От падло, - сказала Свєтка.
– Брехло, та й годі.

Він не образився, а продовжував посміхатися, склавши на грудях руки.

– Сидоренко, - пішла на компроміс Марю. А ти де подівся після викарбовування гріхів?

– Заблудився я, - непевно сказав він.

– А як виблудив?
– допитувалася далі Марю.

– Якось Бог дав, - промовив він зовсім не характерним жаргоном, проте цілком логічним для матінки Ісидори.

Усіх пройняла блискавкою одна думка, і вони вперіщили свої очиська на Сидоренка, намагаючись роздивитися в нього під сорочкою природні округлості. Той зрозумів, про що всі подумали, махав руками:

– Не жінка я, не жінка, дивіться ось...
– розстебнув він сорочку. Всі наче повірили, однак він знову пробурмотів типову фразу матінки Ісидори:

– Хай Бог милує...

Кожного охопило неймовірне хвилювання. Марю настільки перейнялася спогадами, що, звертаючись до шефа, обмовилася:

– Ахме... тобто шефе... — і зніяковіла від своїх слів.

Але шеф підіграв Марго:

– Я знаю, як догодити вельможній пані!
– - з турецьким акцентом проспівав він і вказав очима ІІ;І Анди бера.

Публіка заревіла від задоволення. Андибер сміявся, однак у гру не вступав. Тільки Ясська почувала себе розгубленою.

– Слухай, Лесько. а ти взагалі вийшла з печери. Щось тебе на свіжому повітрі не було...

– Я. мабуть, опинилася в іншому часі. Пам'ятаю. що я ходила з якимись старими геодезичними інструментами і щось вимірювала в тих печерах. А ці мене зверталися «пане Дебоскет».

– Як-як?
– розреготалися всі.

– Дебоскет.

Хто це такий?..

Це військовий інженер-підполковник. генерал-аншеф, який виконував протизсувні роботи на дніпровських схилах і в печерах Лаври Київської в середині XVIII ст., - пояснила Леська.
– Я вже весь Словник Ефрона і Брокґауза виштудіювала.

– Так, - сказав шеф.
– То що ж це таке відбувається? Друга реальність?

Паралельний простір?Паралельність часу?

– Це наші минулі життя.
– - розмірковувала вголос Леська.
– Як дивно, що ви всі опинилися разом, а я окремо.

– Ні.
– сказала Марго, - судячи з того, де ми були, то це скидається не на історичні часи, а на ірреальність.

Це масова галюцинація. констатувала

С вогка, якій ніяк не хотілося, щоб це було хай навіть позачасовою, але реальністю.

– А ти помовч, - дещо загрубо сказав Сидоренко і злякався своїх слів.

– Садюга!
– прошепотіла та.

– Слухай, Свєтко, ти мені тоді сказала, що буду жити у блуді з невірним і характерником, що таке характерник?

– От, село!
– засміявся шеф.
– Це ж так називали козаків за те, що вони начебто не силою воювали. а чарами.

Правда. Андибере?
– пішла Марго в атаку на Андибера.

– Правда, - просто і легко сказав він.

– Слухай. Андибере, а хто ти такий взагалі? сказав шеф.

– Характерник,- просто і легко відповів він. І всі просто і легко повірили йому.

– Ну що, народе, підемо на екскурсію в печеру ще раз?
– запропонував шеф.

– Я - пас, - заопиралася Свєтка.- Мені досі від ланцюгів руки болять.

І я не піду, - озвалася Леська.
– Вам усім гам весело разом! А мені що, нема чого робити, тільки укріплювати печери.

– Щось мене теж не тягне...
– промимрив Сидоренко.

Та ти що. Сидоренку, в тебе вдома жона-мегера, пекло, а ти не хочеш пожити в іншому часі?
– оптимістично промовив шеф.
– А я іду! Марго уперід!

– Стоп-стоп."- завагалася та.
– Треба когось із гобою взяти. Самим якось моторошно.

– Покличмо двірника Васю.
– весело запропонував шеф і викликав того по селектору.

Двірник Вася, за сумісництвом водій, за сумісництвом столяр і за сумісництвом слюсар-сантехник, був дуже питущий і водночас дуже акуратний чоловік. Він стояв на дверях, мнучи кашкета у великих порепаних руках, і по-собачому віддано дивився на шефа.

– Васю, -- серйозним тоном сказав шеф.
– Там у підвалі є металеві двері. Так нам треба туди зазирнути.

– Без проблем, шефе.
– сказав він.
– Але там нічого нема.

– Як не, нічого нема?
– всі здивувалися.

– Ну, колись там був якийсь прохід чи бомбосховище, але його після війни замурували.

Ти впевнений?

Так, шефе. Не вірите - ходімо разом. Ніхто не вірив. Точніше, ніхто не хотів вірити в колективну галюцинацію. Всім хотілося ірреальності, потойбічності, тайни. Однак побачивши за; знайомими металевими дверима замуровану стіну, вони зазнали найгіркіших хвилин свого життя.