Ти чуєш, Марго
Шрифт:
– Ну як, Марго, тобі співкабінетник?
– Для сєльской мєсності сайдьот...
– Ну, не скажи! Він справжній мужчина,- дала свою оцінку Леська.
– Він такий сексуальний,- сказала Свєточка. "Хвесько Ганжа Андибер!"' - подумала Марго, але вголос сказала:
– Свєта, ну так займися ним!
– Ти мені його віддаєш?
– засвітилася вона білозубою посмішкою.
– Ти ж знаєш, я нє по етім дєлам...
– Признаюся чесно, - довірливо почала Свєточка, - я собі вчора розклала карти і бачу: принц на білому коні...
– Тобто Андибер на червоній «Хонді»...
– засміялася Леська.
– Не перебивай! Так от: козирний король ліг на козирну даму.
Не моя масть. Дама чорна. Трефова. А король -бубновий. Як Андибер.
– Як же вони обоє можуть бути козирними?
– поцікавилася Леська.
– Ну, це фігурально. Круті, значить. Так от: бачу масть у дами не моя. Дивлюся - вроді Марго. Гак я і подумала...
– Іди ти...
– лайнулася Марго.
– Ні, ти слухай, що було далі. Дальня дорога обом і приємна несподіванка. А далі трефовій любовні клопоти. А королю - сльози.
– Пророчиця ти наша... — нервово засміялася Марго, згадавши рубець від нагайки на чоловічому плечі і повний рот маслин.
*.
Шефове деньнародження відбувалося лише для "свити". Все було дуже благопристойно, за роками відлагодженим планом. Спершу виступила партія романтиків і підлабузників. Пролунало Свєточкине ритуальне голосіння з досить ефектним закочуванням очей під лоба: "Ми Вас так любимо, так любимо!.. Не покидайте нас ніколи!.. Хай Вам Бог дає здоров'ячко... Підкиньте нам на зарплату..." Потім Сидоренковий цап'ячий тенор завібрував, розхитуючи і без того розхитану нервову систему тих. хто мав більш-менш пристойний музичний слух: "Мно-о-о-гая лі-і-і-та!". Потім, коли шеф уже добряче випив, вступила партія скептиків і фаворитів. Ясська промовила тоном строгої цноти, однак за змістом дуже двозначний тост, завершуючи його фразою "За стійкість в і на наших лавах!", від чого шефова лисинка від задоволеніші почервоніла і вкрилася крапельками поту. Марго теж сказала тост, перефразовуючи слова відомого історичного діяча минулого: "Найпаскудніше , що може бути в нашому колективі, - це наш шеф, однак людство ще-досі не мало нічого кращого". Шеф галантно поцілував Марго ручку.
Тобто все йшло за сценарієм. Однак у переломний момент, який віщував плавний перехід до словесних оргій, у кабінет шефа зайшов Андибер. Німа сцена.
У нього був такий вигляд, наче він проскакав на коні чверть України, щоб втрапити на шефове деньнародження, порубавши по дорозі десяток турків, і тепер, смертельно втомленим, але задоволений від того, що таки встиг, не в змозі впоратися зі своїми ногами, що мовби продовжували обіймати конячий круп, переможно дивився на занімілу від подиву й обурення аудиторію. Тобто, одна частина свити здивувалася: що він тут робить у колі наближених, а друга обурювалася з тих самих причин.
У цілковитій тиші Андибер витяг із пакунка щось несамовито яскраве, оксамитове і східне і накинув це "щось" на плечі шефа. Німа сцена тривала. Шеф стояв у халаті турецького паші. Шефова свита була шокована зухвальством і несмаком Андиберової витівки. Однак наступної миті стався ще один стрес. Замість того, щоб, сухо подякувавши, з огидою скинути халат, шеф засяяв і, пропливши лебедем по кабінету, оглянувши себе в дзеркало, сказав хриплуватим від хвилювання голосом: "Про таку річ я мріяв усе свідоме життя..."
Німа сцена все ще тривала. У мізках підлеглих відбувався глибокий аналітичний процес. Андибер прийнятий до свити. На правах фаворита.
Зі словами "Вйо, бо дощ!'", які на устах у шефа звучали, як одне слово, забаву було продовжено. Усім стало дуже легко і до непристойності весело. Шеф у своєму новому і вже улюбленому халаті танцював, розмахуючи декоративною
Отже, шеф виконував танець з булавою. Свєточка виконувала танець живота, правда, без живота. Марго сиділа за роялем, імпровізуючи на східні теми. Леська, тримаючи в зубах цигарку, грала в дартц, причому мішенню для неї була політична карта колишнього Радянського Союзу. Андибер, який, як з'ясувалося, мав шалене чуття ритму, виконував партію на африканських барабанах, подарованих шефові на День незалежності люблячим колективом. І навіть Сидоренко, абсолютно позбавлений чуття гумору і свободи духу, дуже гармонійно підвивав своєю тенорною мелізматикою, створюючи чудовий східний колорит. Звичайно, лише в такій ідіотській атмосфері могла виникнути цілком ідіотська ідея спуститися в підвал приміщення офісу, в якому, як було запевнено, є двері, що ведуть до підземелля, де в історичні часи переховувалися козаки. (Пізніше ніхто не згадає, чиєю була та навіжена ідея, хоча всі підозрювали в цьому шефа, який розповідав колись про те, як він у дитинстві, перебуваючи на канікулах у бабусі на Полтавщині, лазив козацькими підземними ходами, видлубаними в схилах численних ярів).
Двері до підземелля відкрилися напрочуд легко.
Очі призвичаювалися до нового простору. Вуха призвичаювалися до тиші. Ніс призвичаювався до нових запахів.
Попереду справді був хід, висотою в зріст людини, шириною, оптимальною, щоб дві людини розминулися. Правда, не з бюстом Марго.
– Ой, де ми?
– проскиглила Свєточка.
– На тому світі, - спокійно відповіла Марго. Свєточка істерично розреготалася. Решта замислилася і взяла на карб, А всі разом жовтенятською вервечкою рушили вперед.
Спершу все видавалося забавою: у печері дивно змінилися всі голоси, тож компанія деякий час гралася новими звуками: перегукувалася, пережартовувалася. Переповіли всі можливі страшилки п анекдоти. Попереду йшов шеф з ліхтариком, позаду Андибер без ліхтарика. Група товаришів вдавала із себе юних слідопитів.
Чомусь ніхто не замислився над метою походу. Ніхто. А треба було б. Оскільки через певний час промінчик шефового ліхтарика намацав якусь та глибину в стіні. Народ скупчився навколо неї, і раптом світло впало на обличчя замурованої в стіні людини.
Лише секунди вистачило для того, щоб народ наклав у штани. Інстинкт самозбереження кинув усіх назад. Природно, у вузькому проході утворилася "затичка"1. Переляканий шеф, який був найближче до жахливого місця, трактором випхав той корок уперед. Усі кинулися бігти в протилежний бік майже навпомацки. І тут виявилося, що тунель не був поодиноким. Несподівано з "я клялися якісь відгалуження, розгалуження, глухі кути. Групка екскурсантів, наступаючи одне одному на п'яти, штовхаючись, намагаючись перегнати одне одного, щоб не бути позаду, вириваючи з рук одне у одного ліхтарика, тикалася в стіни, в якісь закутки, бігла, падала одне на одного, лаялася, кричала, плакала. Однак печера не закінчувалася. Марго, випадково опинившись попереду, коли компанія забилася в черговий глухий кут, масою свого бюсту зупинила оскаженілий натовп і гаркнула: "Стоп!" Усі спинилися. Однак дослухаючись до жахливого калатання серця, вона більше ні на що не спромоглася.