Ти чуєш, Марго
Шрифт:
Інші "духи" покірно спинилися і покірно по-І линули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задоволеним від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під головою: "Козак Хведір Полохливець, що втік з поля пою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду". Духи мовчазно озирали все це.
Порушив тишу Лесьчин дух.
– Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.
Так, значить, він один, - промовив дух шефа.
– Тобто одна. Голова одна. А це значить....
– і тут він раптово замовк.
– ...що
Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, луплячи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи великими нігтями.
– Заспокойте її!
– відбиваючись від неї, загорлав той.
Невідомо, скільки це б продовжувалося, якби зненацька не озвався Хведір Полохливець хрипким басом:
– Вихід там! Спаралізований народ завмер.
– Там, - повторив Хведір і повів очима в той! бік, від якого народ увесь час тікав.
Усі тихо встали і рушили до порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.
Дякую, Хведоре, сказала вона, йдучи останньою.
– Нема за що, вельможна пані!
– відмовила голова.
Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що миготіло попереду, нестримно манило її вперед.
Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.
З Марго не раз таке було вві сні: наче їй сліпить очі сонце, і вона нічого не може розгледіти. Напружується з усіх сил, але марно. Нарешті очі призвичаїлися, і вона побачила себе на високому пагорбі, де зібрався натовп. Марго підняла голову, оглянула звисока всіх, і ті, мов по команді, впали ниць до землі, шепочучи "Вельможна пані!". Десь недалеко лунав знайомий істеричний сміх навпереміш із підвиванням.
До Марго підійшла жінка в одязі ігумені і вклонилася їй.
– Де та дівка простоволоса?- спитала Марго, хоча насправді хотіла спитати про Свєтку.
– Біля стовпа з ланцями для біснуватих, - покірно відмовила матінка.
Звільніть її, матінко Ісидоро, - - наказала Марго, із жахом упізнаючи в обличчі ігумені Сидоренкові риси.
– В ній оселився нечистий!
– спробувала опиратися матінка.
"Хотяй бити мудрь вь вЪцЬ семь – урод буди!" - сказала Марго.
– Вона не юродива, вона біснувата!
– наполягала на своєму та.
– Я сказала, звільніть її зараз же! І приведіть сюди!
– Слухаюсь. Ваша величносте! Привели "біснувату".
– Що ти скажеш мені, божа людино?
– спитала Марго.
Юродива закотила очі під лоба і заголосила::
– Світ поділений навпіл - на жіночий і чоловічий... Тебе хоче поглинути чоловічий світ! Ось він поряд... Ти житимеш у блуді з боговідступником і характерником.
Марго замислилася. Не те, щоб її налякали ці слова. Просто вона не чекала такого від Свєтки. Сократ та й годі.
Однак натовп зрозумів її мовчанку по-своєму:
– Свят! Свят! Цур тобі, біснувата!
Марго ще раз здивувалася. Натовп складався із самих жінок. Оце він і був - жіночий світ?..
Поки вона розмірковувала, Свєтку знову прикували до стовпа, і вона то реготала, то плювалася, то вила, то гавкала, то скімлила...
Марго не знала, як себе гримати в цій ситуації. Зате "вельможна пані", здається, знала. Вона вилізла на .щось подібне до трибуни і гучним грудним голосом звернулася до натовпу:
– Сестри!
– (Ого!
– трошки злякалася Марго). І натовп заревів.
Марго підняла правицю, і натовп стих.
– Доки над нами знущатиметься це мавпяче чоловіче плем'я, що прозиває себе пихатим іменем "державні мужі"? Хто вони є? Плем'я недолугих, слабкодухих істот, які об "єдналися між собою від свого безсилля. Безсилля перед жінкою, перед її здатністю творити життя. Вони не здатні народжувати. Вони не здатні творити життя. Вони безсилі перед життям. Перед справжнім. Перед вічним. Перед природним. І вони витворили собі свій світ -несправжній, тимчасовий, штучний. Вони самі жинуть у цьому світі і хочуть примусити нас жити у тому штучному, несправжньому, тимчасовому світі. Вони бояться законів природи, і вони витворили гної, чоловічі, закони несправжні, тимчасові, штучні. Доки вони забиратимуть у нас синів, перетворюючи їх на собі подібних? Вони забирають наших хлопчиків, примушують їх проходити вигадані ними самими ініціації, після яких наші хлопчики стають чужими, перетворюються на таких самих слабких, беззахисних перед природним, справжнім, вічним. Вони витворили собі іграшку - державу і граються в неї, як діти у пісочниці. Так само, як дитина думає, що вона будує будинок, вони по-дитячому думають, що вони вершать історію. Вони творять насилля, щоб не почуватися безсилими. Сестри! Не дамо їм наших синів! Виховаймо наших синів у природі, в мирі. Навчімо наших синів істинному, вічному, справжньому!
Марго перебувала в екстазі. Натовп теж. Вони прекрасно розуміли одне одного. З півслова. З пів-придиху. Видно по всьому, що вона для цієї аудиторії виступає не вперше. Марго в цьому переконалася, коли розпочала своєрідну словесну гру з народом: вона стала карбувати фрази чітким голосом а натовп повторював за нею:
– Аз єсмь жінка, він єсть чоловік.
– ... єсть чоловік.
– Аз єсмь життя, він єсть животіння. ... животіння.
– Аз єсмь природа, він єсть штучність.
... штучність.
– Аз єсмь сила, він єсть безсилля.
– ...безсилля.
Аз єсмь вічність, він єсть тлінність.
– .... тлінність.
– Аз єсмь земля. Він єсть пустеля.
– ... пустеля.
– Аз єсмь мир, він єсть війна. ... війна.
– Аз єсмь істина, він єсть хибність. ... хибність.
– Аз єсмь суть, він є...
– Марго запнулася, бо не знайшла підходящого слова.- Бляха муха!
– тихенько вилаялася вона.
Натовп без тіні вагання автоматично повторив:
– Бляха муха!