Ти чуєш, Марго

Гримич Марина Віллівна

Однак з'ясувати нічого не вдалося. Шеф несподівано поїхав у відрядження. На тиждень. У Стамбул. На його місце сів Сидоренко, який не докучав співробітникам постійними нарадами і вкручуванням мізків, а закрився в кабінеті, пустивши роботу на самоплин. Свєтка і Леська уникали Марго й одна одну. Марго про всяк випадок діяла так само.

Тільки Андибер лишався самим собою. Він активно спілкувався з Сидоренком щодо виробничих питань, консультувався з Марго. давав указівки Свєтці. робив калькуляції з Леською.

Марго. скоса оглядаючи його, намагалася5 уявити його по пояс голим, в червоних шароварах, із золотою сережкою у вусі і оселедцем на голові замість хвостика позаду. А, уявивши, відразу ж відкидала від себе "ідіотські думки".

Здавалося, він дивиться на неї,

як на меблі. І Марю відлягло від душі. Значить, все, що стало-сталося не насправді, а в тяжкому сні.

Марго повеселішала, стала схожою на саму

і знову зажила у переконанні, що вона має має сім'ю.

Шеф повернувся із Стамбула, відпустивши порідку "замочком", яка дуже личила до його лисини. Чекали, що він збере всіх на нараду або хоча б на п'ятихвилинку, щоб за великим директорським столом поглянути одне одному у вічі. Однак шеф І я гнув. Причому очікування колись ненависних нарад було досить стражденним. Марго докотилася до того, що сама напросилася до нього на прийом, щоб підписати якогось дурного папірця. Однак шеф навіть не глянув у її бік і, не читаючи, завізував документ.

Шефова свита захвилювалася. Всі, окрім Андибера. Він поводив себе адекватно своєму службовому становищу.

Напруження зростало. Всі вважали, що треба потворити. Однак ніхто де наважувався першим сій розмову. І лише після того, як Марго стикнулася лобом з Леською у підвалі перед тими самими дверима, які виявилися зачиненими; після тою. як Сидоренко змінив свій козлячий тенор на не ті козлячий баритон; після того, як Свєтка зірвалася на Андибера і в запалі дискусії ляпнула "Що ви дивитеся на мене, як на біснувату?" - шефі усіх зібрав у своєму кабінеті.

Нарада для керівних осіб відбувалася в незвичному стилі. На відміну від повної пасивності І байдужості на колишніх нарадах, цього разу спіш працівники виявляли неабияку активність і зацікавленість проблемами установи. Зрозуміло, що всі намагалися наблизити хвилину "розборки польоту". Однак вона все не наставала, бо ніхто перший не наважувався взяти на себе відповідальність зачепити болюче питання. Перший привід до відвертості дав Андибер. запропонувавши пляшку шампанського на честь шефового повернення. Ідея була схвально прийнята і поповнилася ще пляшкою коньячку, і турецькими солодощами, і лимончиком. і великою банкою оливок. Сидоренко втягнув зі своїх) холодильника шмат сала, від чого всі скривилися: "Фе, коньяк і шампанське закушувати салом!", однак Сидоренко не ображався: вони всі так завжди казали на початку, а в кінці наминала сало з чорним хлібом, цибулею під коньячок і шампанське. Андибер, звернувши увагу на цей растрі немічний несмак, визнав, однак, що він є нормалі пою формою засвоєння українцями європейські традиції. Тож перший тост "За європейський вектор України" сам по собі напросився, і почалася палка дискусія про те, що, звичайно, москалі нам уже "триста лет снилися в білих тапочках", але ж для Європи ми "секонд хенд", і нема чого пнутися її шкури перед пихатою Європою і самозакоханою Америкою, а треба трохи попорпатися в своїй землі, поворушити місцем, на якому носимо штани, і ВСЕ буде гаразд.

Взагалі політичні дискусії характерні не лише І ля цього офісу. Як правило, вони починаються палкими промовами, а закінчуються почуттям глибокої огиди до влади. Політична дискусія перманентне переросла в мистецьку, де Марго була почесним експертом, оскільки була дружиною відомого естетика і мистецтвознавця. Всі захоплено обговорювали питання, чи є "зірки" шоу-бізнесу напівбогами", чи просто кріпаками, рабами низькопробної публіки, які в негоду і незважаючи на місячні змушені блазнювати перед нею, випрошуючи, як милостиню, оплески.

Вичерпавши й цю тему, народ перейшов на г, І.Ієні проблеми. Колектив тяжко переживав розлучення Сидоренка, яке тяглося ось уже два роки. Унікальність цього розлучення полягає в зворушливих стосунках між зятем і тещею. Теща категорично проти розлучення, вона вважає зятя рідним сином, а доньку "курвою". Сидоренко, напівсирота ставився до бабусі з покрученими артритом пальцями з великою любов'ю і ніжністю. До речі, він, вважаючи Марго жінкою морально

стійкою неязикатою і водночас досвіченою в інтимних питаннях, обрав її своїм душпастирем. З його сповідей вона зрозуміла, що він має абсолютно викривлене уявлення про сімейне життя. Він шукав у сімї материнську любов і опіку та був хорошим господарем і порядним батьком. Він не розумів, чому його дружина "лізе на стінку". Марго популярно пояснювала Сидоренку, що регулярний якісний секс - це не розпуста, а норма сімейного життя, це входить у коло найголовніших сімейних обов'язків. Тему сімейних розлучень підхопив шеф. Він сказав, що знову черговий раз розлучається з дружиною. яка "доконала його ревнощами і підозрами". У психоаналітичному сеансі, який Марго давала час від часу шефові, вона пояснила, що людське суспільство пройшло шлях розвитку від полігамії до моногамії невипадково. Це оптимальний для сучасної людини спосіб існування і продовження роду. Якість сексуального життя полягає не; в кількості сексуальних партнерів, а в умінні "ніколи не скучати" з одним сексуальним партнером. Лише давній надійний сексуальний партнер може виконати найпотаємніші забаганки, найнепристойніші бажання, які є не простими веліннями хтивого тіла, а станом душі. Тому секс це не лише фізіологічний акт, а й духовний. Марго констатувала, що шефа з дружиною не пов'язує ні духовна, ні фізіологічна близькість, ані діти. Отже, треба не мучити один одного, а шукати "свою пару".

Свєтка сказала, що їй хтось дуже крутий запропонував вийти заміж і вона відмовила йому. Всі прекрасно знали, що це була чистісінька брехня, спосіб підвищення власного рейтингу. Свєтка у вузькому жіночому колі любила розповідати душе-роздираючі історії своїх нещасливих кохань, яких не існувало, змальовувати в деталях статеві акти, яких ніколи не було, описувати палкі почуття своїх коханих", які самі про них не здогадувалися. Свєтка належала до того типу жінок, які елементарну чоловічу ввічливість трактують як "закоханість", затертий чоловічий комплімент чи жарт як освідчення в коханні, а байдужість - як глибоке, справжнє кохання. Саме тому чоловіки ЇЇ уникали. Л Свєтка була нещасною жінкою. Марго її жаліла. ,але не могла допомогти психологічною консультацією. Марго вважала це хворобою, яку можна вилікувати лише шоковою психологічною терапією.

Леська була не такою. Вона, зціпивши зуби, щодня вступала в боротьбу за виживання, маючи Однокімнатну квартиру, паралізовану матір і доньку тінейджерського віку з підлітковими комплексами. Леська ніколи не жалілася і ні на що не нарікала, а в житті не була обізлена і заздрісна. І її любили всі. Особливо чоловіки.

Андибер і Марго мовчали про себе, як партизани. І якщо з Марго і так було все зрозуміло: чоловік із комплексом "невизнаного генія", купа дітей, то Андибер інтригував своєю впертою мовчанкою про "дружину-модель" і "сина-вундеркінда". Однак публіка була достатньо вихована, щоб не до-і цитуватися в нього ні про що.

Марго, позираючи на годинника, почала нервуватися: скоро йти додому, а до наболілої проблеми гак і не приступили. Тож вона вирішила йти в атаку, однак не в лобову, а "з тилу":

– Шефе, ану розкажіть нам про своє дитинство на Полтавщині!

– А що вас конкретно цікавить?

– Конкретно цікавлять полтавські козацькі печери. Чи правда, що там відбуваються різні дива?

– Ну. що вам сказати... Хлопці розповідали, що якось натрапили в підземному ході, який проходив через увесь яр, на засохлого чи то змумізованого козака, що сидів у такій ніби келії. Навіть показували шаблю, яку забрали в нього.

І ви їм вірили?

– Спершу вірив, потім, як виріс, уважав це; дитячими вигадками, дитячим фольклором. Такими собі місцевими страшилками.

– А тепер? Що "тепер"?

– А тепер вірите?

– У що?

У те, що в тих печерах позалишалися козацькі тіла.

Які тіла?

Господи, та ви ж щойно розказали про козака, який кілька століть просидів у печері...

– А, про Марка Хапайгроша?

– .Як-як його звали?

– Марко Хапайгріш. Розповідали, що він при-Іч ', із козацьких походів купу скарбів, сховав їх і стеріг... Тобто, й досі стереже...